імперській армії), закономірно двоїть йому в свідомості її образ — на Матір, з
одного боку, і впокорену (сексуально принижену) Жінку, з другого6; тобто на
нього заздалегідь — ще заки "дійде до свідомости" в онтоґенезі духа — вготовано
пастку екзистенційно-напруженого вибору між двома рольовими моделями, котрі з
часом устійнюються в колоніальній культурі на правах альтернативних архетипів.
По-перше, колоніальний мужчина може погодитися з "жіночістю" землі свого
народження як сексуально нетабуйованою, зайняти "зовнішню" щодо неї позицію — у
висліді постає добре знаний з літератури (зокрема й російської) феномен
"служивих хохлів", Шевченкових "землячків з циновими ґудзиками", класичних
унтер-офіцерів і сержантів української літератури — від датованого 80-ми роками
минулого століття "ундер-цера" Сидора Макаровича Притики з однойменного
оповідання Т.Зіньківського, котре українським дітям належало б вивчати в школі,
до, вже в 1960-ті, не менш колоритних "відпускників" Григора Тютюнника, що
з'являються в рідне село похвалитися: "А вот в нашей часті, де я в даний момент
служу, у кожного молодшого командира, як і в офіцерів, три форми: парадна,
вихідна й робоча" ("Син приїхав"): умовно сказавши, це архетип сержанта, причому
"сержантство" як тип чоловічої колоніальної психології, звісно ж, не обмежується
рамками армії... Завважмо, що ота ревна, сливе заласно-чуттєва хіть "служити",
ієрархічно підлягаючи зверхникові, себто "зовнішньому", сторонньому чоловічому
первневі ("начальнику"!) є в основі вельми немаскулінна, щоб не сказати
гомосексуаль на: найліпше це видно на прикладі Гоголя, в котрого ця пристрасть
до "служби" (самозрозуміле, "государственної", не якої ж, так що й із власної
літературної творчости автор "Мертвих душ" принижено
7 "Я увидел ясно, что... следует хорошо объяснить прежде самому себе цель
сочиненья своего, его существенную полезность и необходимость.., чтобы
убедился сам автор, что, творя творенье свое, он исполняет именно тот
долг, для которого он призван на землю.., и что,исполняя его, он служит в
то же самое время так же государству своему, как бы он действительно
находился в государственной службе. Мысль о службе у меня никогда не
пропадала" (Авторская исповедь // Духовная проза - М.: Русская книга,
1992. - С.291; курсив мій. - О. З.). Не дивно, що з такою установкою
"Мертві душі" так і не були дописані.
виправдовувався — мовляв, вона ж так само "служба"!7) прибирала просто-таки
нав'язливо-маніакального характеру — і пренатурально сполучалася з недвозначним
страхом жінки: відьми, потопельниці, жорстокої красуні, словом, грізної й
таємничої Природи, яка, щойно герой натинається її "осідлати", як Хома Брут
сотниківну, обертається проти нього караючою силою. Власне Гоголя слід би
вважати в українській культурі "батьком", тобто речником і промотором, цього
архетипу—другий, полярний архетип було, з не меншою художньою силою,
артикульовано його сучасником — Шевченком.
Цей другий вибір українського мужчини (зі зрозумілих причин, значно менш
популярний!) — зостатись "по стороні матері" (за наївною, але в істоті вельми
точною формулою сучасного поета, "з матір'ю на самоті"), водночас повною мірою
здаючи собі справу з її сексуального упокорення, — під оглядом власне чоловічої,
"мужеської" гідности цей вибір видається ненабагато й здоровішим, за ним-бо
виразно проступає своєрідний "архетип байстрюка" - невідволодна синівська
непошана до матері, а відтак, eo ipso, до жінки взагалі (не випадково той самий
Григір Тютюнник, чи не єдиний наш "підрадянський" прозаїк, що спромігся без
народницької солодкавої сентиментальности, жорстко й безжально показати руїну
традиційної селянської етнокультури як процес саморозпаду, "нової
катеринізації"8,
8 Порівняльний аналіз двох епохальних для української культурної історії
"Катерин" - Шевченкової й Тютюнникової ("Оддавали Катрю") - міг би дати
вельми поживний матеріал до роздумів також і соціологам, цікавим
простежити, як звужувалася, танула впродовж століття соціальна база
українства: те, що новий спокусник - інженер з Донбасу, - на відміну від
миколаївського офіцера-москаля, залишається в тексті "національнo
безпаспортним" і, в принципі, цілком може бути етнічним українцем, аж ніяк
не робить його "своїм" на традиційному народному весіллі, тобто відпадання