від "національного тіла" проходить не за "кровною" - за соціальною
(професійною, освітнью і т.д.) ознакою.
починав із "Сутінків" — оригінальнo, між іншим, по-російському, отже
з-позиції-"ззовні" писаних! — з образу побаченої очима хлопчика матері, що
віддається чужому, — таким чином одразу натрапивши на ключ до своєї головної
теми). Саме цю "родову", ґенетичну непошану свого часу слушно вловила була в
писаннях українських літераторів-мужчин, від Стефаника й Винниченка до
поетів-"пражан", поетеса Олена Теліга: її прецікава стаття 1935-го року "Якими
нас прагнете?" зачіпала низку страшенно дражливих питань, котрі на десятки літ
так і зависли в українській культурі без відповіді, дарма що сама авторка
спробувала їх закрити — відповіддю з вузьких, націоналістично-партійних позицій;
головне — і тут її інтуїція митця, на щастя, взяла гору над "партійною"
програмовістю поглядів, — О. Телізі вже виразно муляла та обставина, що "жінка в
кожній * Теліга О. Якими нас прагнете? // Олена Теліга: Збірник. Ред. і
прим. О.Жданович. — Вид. Укр. Золотого Хреста в США, 1977. — С.77.
нації є такою, якою її прагне мужчина"*; щоправда, в своєму фемінізмі вона не
сягнула аж так далеко, аби поставити під сумнів примусовий модус такої
залежности, її обурювало тільки те, якою саме "прагне" (характерна мимовільна
сексуальна імплікація звороту!) свою жінку український мужчина, звідси й
своєрідне "соціальне замовлення": не прагніть нас отакими й такими, а прагніть —
ось якими, — кивок у бік англосаксонських і скандінавських літератур, — і докори
авторам-чоловікам за монотонну галерею "рабинь" та "вампів" ("вамп" - бо,
властиво, та ж сама рабиня [сексуальна], тільки, сказати б, "очуднена") —
мовляв, іншої української жінки вони принципово нездатні розгледіти... Але в
тому, як бачимо, не їхня вина — це "родове тавро" їхнього українства, і треба
ґенія не лише артистичного, а й, що трапляється ще рідше, етичного, щоб, як
Шевченко, почавши (в "Катерині") з усвідомлення своєї Матері одуреною
московською покриткою, все-таки, розриваючись од душевної муки, любити її "щирим
серцем". "Злам" П.Тичини, чия артистична ґеніальність сумніву не підлягає,
почався не з "Партія веде" і навіть не зі слушно спостереженої М.Коцюбинською
дегуманізації людини у віршах початку 1920-х — а ще раніше, прощанням зі
Скорбною Матір'ю, "пренепорочною Марією"-Україною — і привітанням натомість
"жони відважної, діви гріховної", "нагої — без одежі, без прикрас", котра на
запитання "чия ж ти така?" відповідає з соромітним усміхом: "усіх, твоя"
("Мадонно моя...", 1920): тут уже чиста колонізація позиції на "сержантських"
засадах — перетворення Матері на Велику Блудницю (читай — зняття табу на
інцест), після чого хіба й зоставалося "нам своє робить" — "цілувати пантофлю
папи" (Сталіна) і ставати на вірну, до кінця днів, державну службу
соцреалістичній доктрині. З іншої сторони барикад Тичинин сучасник (і загарливий
опонент!), Є.Маланюк, демонструє натомість виразну одержимість "комплексом
байстрюка" — на відміну від радянського "сержанта", котрий оте гуртове
зґвалтування Матері, "проміскуїзацію" національного "інь" із збоченським
захватом самоприниження "славить, співає", "байстрюк" постає "розгніваним
молодим чоловіком", сповненим супроти Матері (читай: Жінки) кипучого
викривального пафосу: і приділ її вічний — ясир, і тіло її "отруєне мертвотою
душі", і взагалі, ніхто її в історії й не ґвалтував, не силував — "давала
кожному сама" (sic!!!). Як бачимо, символічна чоловіча опозиція "Шевченко —
Гоголь" у 20-му столітті дублюється вже в ґротесково-загостреній, остаточно
позбавленій будь-яких ознак любови, формі...
До речі, класичним під оглядом колоніальної психології феноменом є вельми
своєрідний, впродовж мало не цілого століття витворюваний українським
чоловіцтвом (від композитора Д.Січинського до романіста П.Загребельного) культ
Роксолани — жінки безумовно видатної, за всіма ознаками типово "Ренесансної"
особистости (що навряд чи мала б шанси так яскраво проявитися на той час в
Україні!), та тільки ж, далебі, важко уявити, щоб який-небудь самовладний народ
впадав у приступ патріотичних гордощів від того, що його дочка прикрашала чужі
гареми, — а цілий культ будується саме на цьому: на султановій ("зверхниковій"?)
любові до "нашої Насті з Рогатина", тимчасом як власне-політична кар'єра
Анастасії Лісовської — дипломатки, реформаторки й інтриґанки, либонь, незгіршої