его и делала с ним тысячу разных глупостей...", — щонайменше підозрілою є ця
трансвестія, після якої козак виглядає не мужчиною!): навспак тому, як для
переможця сексуальне посідання жінок підбитої країни стверджує його на неї
власне-маскулінне право, при зворотньому співвідношенні статей мужчина
"перемагає" тільки як "лібідо", але НЕ символічно, — себто, у висліді, нікуди не
дінешся, залишається таки впокореним, адже в традиційній патріархальній
культурі, на противагу жінці, яка є "тільки стать", чоловік ab definitio — і
"стать", і "людина", тож, відповідно, "половинна" (альковна) перемога неминуче
зводить його на "жіноче становище" (віддаймо належне художницькій проникливості
Гоголя!).
Підсумовуючи, можна сказати, що колоніальні "ян" і "інь"
11 Вперше цю підставову характеристику українського гендерного світу
спостеріг, аналізуючи витворений Шевченком міф України, Г.Грабович:
"Глибинна структура, яка розкривається в русі сюжету, показує світ,
розчахнутий надвоє, світ фіксованої асиметрії, без жодної надії на
примирення. Прокляття цього світу полягає в непримиренній суперечності
чоловічої та жіночої торін, в неможливості їх об'єднання для дальшого
продовження роду й розвитку (Грабович Г. Шевченко як міфотворець. К.: Рад.
письменник, 1991. - С.68-69), - проблема проте, як бачимо, виходить
даалеко за межі шевченкознавства...
трагічно й безнадійно розмежовані чужим втручанням11", — а позаяк при цьому ще й
зберігається інерційний гніт "рольових моделей" патріархальної культури (отої,
де "люди — тільки стать чоловіча"). І до всього додається тоталітарний комплекс
кастрованої статі, то у висліді й утворюється та протиприродна "амальґама"
непорушно забетонованої "цнотливости", при якій щонайменший прояв ґендерної
відвертости — хоч із "чоловічого", хоч із "жіночого" боку (проте більше, звісно,
з останнього!) — справляє дослівно ефект вибуху...
"Найбільше презирство, нахабність і аґресивність щодо жінок демонструють ті, хто
не певен у своїх чоловічих чеснотах"*, — слушно завважувала С. де Бовуар.
* Бовуар, С. де. Друга стать. Т. 1. С. 37.
** Теліга О. Якими нас прагнете? / Там само. — С.72-73.
А найменше певности "у своїх чоловічих чеснотах", додамо ми, демонструє власне
син поневоленого народу (подібна підозра — що "афектація брутальности супроти
«слабого полу» в українських авторів «викликана бажанням самооправдання з браку
тієї мужеської брутальности там, де її дійсно треба виявляти»"**, — зринала вже
у О.Теліги). Нічиєї вини тут нема — є розіграна на кону історії двістілітня
драма, в якій чи не єдиним для чоловіка безперечним способом ствердити свою як
національну, так і, eo ipso, ґендерну й сексуальну гідність — свою чоловічу
цілість — було вийти на захист Матері навсупір чужій "фалічній" (збройній) силі,
— по суті, двістілітня безперервна війна за право "мужеськости", — війна, втрати
в якій необлічені — та, мабуть, і необлічимі. "Ніхто з моїх знайомих дисидентів,
навіть українців (не говорячи вже про решту), ніколи не чув, що у 1961 році лише
в одній Львівській області було засуджено до розстрілу сорок осіб (за
політичними статтями. — O.З.), — пише, наприклад, у своїх спогадах колишній
радянський дисидент М.Хейфец. — ...Тихо й безвісти гинули за батьківщину
робітники й селяни, вірячи, що десь щось проросте з їх крови..."*. *
Хейфец М. Українські силюети. — Мюнхен: Сучасність, 1984. — С.202.
Гинули не просто робітники й селяни — гинули мужчини: повертаючи собі єдність
"національної статі". Не знаю, наскільки документально підтверджено відомості,
чуті мною з уст істориків, — нібито в битві під Крутами взяті московськими
більшовиками живцем українські юнаки були перед розстрілом кастровані: знаючи
норови тієї влади, згодом пишно розбуялі в слідчих тюрмах НКВД, повірити в таке
неважко, але якщо це дійсно так, то символічно-колонізуюче значення цієї акції
можна прирівняти хіба до вищезгаданої "катеринізації" українського жіноцтва за
сто років перед тим: колонізатор "бере" країну — ґвалтуючи її жінок і
"обеззброюючи" (вивалашуючи) мужчин. Все, що було в українській історії потому —
селянські повстанські загони доби колективізації, безрозсудна, дослівно не "на
життя", а "на смерть", боротьба ОУН-УПА, безнадійний, з року в рік відновлюваний
опір порізнених одинаків, котрі гинули "тихо й безвісти", дисидентський рух, —
було, в тому ж таки символічному сенсі, спробою "заперечити Крути". Українська