жіночість цілий цей час залишалася в культурі в статусі символічної
"дівки-бранки", яку належить визволити — яка "з віддалі", "з неволі турецької"
покликана будити в мужчинах — навіть не еротичну хіть, а приспані патріотичні
почуття: як таку, її можна було любити й жаліти, боятися й ідеалізувати — не
можна було тільки поважати. Для її власного голосу — "від себе" і "про себе" — в
системі вартостей просто не було місця.
І от же цікаво: все це діялося в культурі, котра — принаймні з-посеред
слов'янських — вирізняється, либонь, чи не найдавнішою і найпотужнішою традицією
жіночого письменства! Історія світської ("книжної") української поезії de facto
розпочинається з жінки — луцької шляхтянки Олени Копоть-Жоравницької, чиєму перу
належить скандальний віршований "пашквілюс", за який її 1575-го року було
покликано на суд за "образу чести", — завдяки цьому, одному з перших у новій
історії "літературних судилищ" ("традиція", що в нашому столітті замикається
Д.Г.Лоуренсом, Г.Міллером і В.Набоковим...), зацілів і текст "підсудного" вірша,
зрештою пречудового й цілком врозумливою для сьогочасного українця мовою
написаного. Щодо багатющої вкраїнської фольклорної лірики (понад двісті тридцять
тисяч записаних пісень та балад!), то близько двох третин її, як підрахував був
ще в минулому столітті М.Максимович, складають голоси жіночі —
щонайбезпосередніша "пряма мова" тисяч і тисяч безіменних (винятки можна
перелічити на пальцях), незрідка й ґеніальних поеток, які доносять до нас крізь
віки живою й дотикальною чуттєву тканину жіночого життя. Український же
модернізм значною мірою завдячує своєму постанню першій відверто феміністичній
авторці — Ользі Кобилянській, а безсумнівної вершини сягає — в поетичних драмах
Лесі Українки, формально належної до пантеону "недоторканних" національних
класиків... А проте досі жоден дослідник не завдав собі клопоту реставрувати
неперервну тяглість цієї традиції, вивести її на яв із-за притемнених, смерклих
лаштунків літературної сцени, де вона знай припадає собі архівним пилом (навіть
хрестоматій жіночого письменства не маємо!), — у висліді кожне нове покоління
українських письменниць змушене мовби розпочинати заново конструювання свого
літературного родоводу, навпомацки й наосліп, крок за кроком вишукуючи для себе
в архівній тьмі.
"ПСИХОЛОГІЧНА АМЕРИКА" І АЗІАТСЬКИЙ
РЕНЕСАНС, АБО ЗНОВУ ПРО КАРФАГЕН
[ Надруковано в ж-лі "Сучасність". ч. 9. 1994. ]
Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована. Або
ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане.
Ю.Шерех. 1948 р.
Відомо, що американці не знають географії: близько 30% випускників середніх шкіл
США неспроможні показати на мапі свій власний континент. Коли перший шок,
викликаний цією інформацією, пересідається, починаєш міркувати розважливіше, sub
specie aeternitatis: справді-бо, пересічну — нормальну! — людину, скільки світ
стоїть, обходять насамперед події на її "кутку" (в її окрузі, містечку, кантоні
і т.д.) — практика комуністичних держав показала, що ніякими масовими мітинґами
протесту проти агресії ізраїльської вояччини та злочинів чілійської хунти,
скликаними на фабриці "Червоний панчішник", не привчити робітницю "Червоного
панчішника" мислити у всесвітьо-історичних катеґоріях: і на мітинґу її думка
ширятиме не вздовж західного берега річки Йордан, не над майданами Сантьяґо, а
десь між поблизьким гастрономом, де треба буде купити сосисок на вечерю, та
Дитсадком, звідки по праці доведеться забирати дітей (додаймо, що в цьому був
єдиний шанс нашої панчішниці зберегти свою психіку здоровою!). Це — людське, це
вічне; в свідомості нормального індивіда, якщо тільки він не політик, не
бізнесмен-міжнародник і не часто подорожує за кордон, географію успішно заступає
топографія, і чому би мало бути інакше?
Раз прийнявши це твердження за відпровідний пункт, убезпечуєш себе від типово
українського "неврозу невизнання" — принаймні не ґзишся, як ужалена, щоразу,
коли де-небудь на середньоамериканських широтах добродушний Мак з автозаправки,
почувши, що ти з України, привітно питає: "А де це?" Зрештою, якщо вдуматися, то
й за нашим "неврозом невизнання" часто-густо криється своєрідний "хутірський
комплекс" — пригадую, як колись у глухому карпатському селі балакуча літня
жіночка цілковито замучила мене нескінченною історією, де фігурував якийсь