"Місько з Замаґорова", і яка вона врешті була щиро шокована, виявивши, що я
зроду-звіку про того славного Міська не чула... Хутірська свідомість (назвімо її
так) не лише топографічна — вона замкнуто-еґоцентрична — і, хоч як парадоксально
це може прозвучати, "по-радянському" вперто моністична: навіть визнаючи
існування якогось іншого соціуму за межами свого хутора, вона ніяким побитом
негодна вмістити думки про його інакшість, а просто моделює собі цілий світ за
зразком рідного хутора (кожен мусить міркувати, як я, — кожен мусить знати
Міська з Замаґорова).
Цей комплекс наївної гуцулки в'ївся в нас, упродовж тривалого історичного часу
заблокованих проблемою власного етнічного й культурного
виживання-самозбереження, далеко глибше, ніж видається попервах. Коли поважний
віком і становищем український літератор, вітаючи в стінах київської Спілки
італійську письменницьку делегацію, автоматично переходить на єдину приступну
йому, крім рідної, мову — російську, — попри самоочевидний факт, що гості не
знають її так само, як і української, і що цим він тільки додає клопоту
перекладачці, змушеній здійснювати подумки подвійний переклад, — він демонструє
не що інше, як власне означений комплекс: звикнувши, що в межах радянського
"хутора" російська функціонує як мова міжнаціонального спілкування, нічтоже
сумняшеся поширює закони хутора й на Апеннінський півострів. Коли американський
професор літератури (котрому траплялось інтерв'ювати Борхеса, Мілоша й
Вейнтрауба, але ніколи не траплялось мати до діла з чим-небудь радянським) бере
— через перекладача — інтерв'ю в української поетеси й, з'ясувавши, що за
Радянської влади на Україні існувала Спілка письменників і писати
по-українському не заборонялося, допитується, в чому ж полягав утиск української
літератури, а у відповідь, крім вияву неартикульованого обурення, дістає тільки:
"А ви в нас бували? Ні? Воно й видно!" — після чого тема виявляється закритою, —
то це також більш ніж симптоматично. Як і гуцульську селянку, нашого інтеліґента
глибоко вражає, що хтось може не мати зеленого поняття про речі, які складають
зміст його життя, — і так самісінько, як гуцульська селянка, він виявляється
абсолютно неспроможним розтлумачити чужинцеві, умовно кажучи, "хто такий Місько
з Замаґорова": щоб пояснити сторонньому явище, в межах мого "хутора"
самоочевидне, я мушу сам від цього явища відсторонитися, стати на точку зору
співрозмовця чи, як писав М.Бахтін, "у позицію позазнаходження", а якраз такою
позицією замкнена на собі хутірська свідомість принципово не володіє. Так
непролазний монізм робить її безнадійно й трагічно неконтактною — позбавленою
артикульованого голосу.
Це — той ментальний спадок, із яким нині незалежна Україна поволеньки, через
силу сяк-так видибає на міжнародну арену. Навряд чи є рація збавляти зараз
дефіцитний папір, зайвий раз розводячись над доглибними витоками нашої
насильницької провінціалізації — вона-бо, хоч і особливо ефективна в умовах
радянської тоталітарної імперії, почалася не за Радянської влади й тривала не
одне століття. В самому розпалі української "оксамитної революції", в пору
кількасоттисячних мітинґів, п'янливих демаршів під жовто-блакитними прапорами й
натхненних гуртових співів на нічних майданах — у 1990-му році, — промайнула
була непоміченою колосальної історичної ваги ювілейна дата — за 650 літ до того,
в 1340-му, в Галичині помер, отруєний своїми-таки боярами, останній леґітимний
спадкоємець української княжої династії — Юрій-Болеслав з Романовичів.
Галицько-Волинське князівство, роль якого в формуванні унікального обличчя
української цивілізації нам ще тільки належить оцінити, припинило своє
існування. Звідтоді українська державність, попри яскраві звершення козацької
доби й героїчні надсади вісімнадцятого року, так і не потрапила сягнути зрілих,
уповні розвинених і самодостатніх форм — навпростець би сказати, упродовж шести
з половиною віків (!!!) Україна перебувала в статусі східноєвропейської
провінції — то польської, то російської (частинне ще й австрійської), але
провінції — безперечно. Якщо в цих умовах — ціною колосальних жертв, моторошно
марнотратних розкидань безцінним людським матеріалом, а головне, ціною
титанічних зваг тих самотніх праведників, котрих ніколи не бракувало во спасеніє
українського Содому, — ми на кінець 20-го століття таки примудрилися зберегти