свою національну тожсамість, то сталося це всупереч усякій логіці історії —
єдино тому, що 650 років українського провінціалізму (страшно здумати, скільком
поколінням вони ще дадуться взнаки!) були одночасно й 650-ма роками безупинної й
виснажливої для духу боротьби з провінціалізмом, боротьби, в якій здебільшого
марнувалися наші ґенії, змушені, замість писати свої Дев'яті симфонії та
"Уллісів", правити газетні коректури й укладати посібники для недільних шкіл, —
але внаслідок якої ми все ж здобулися на власну, і то несогіршу, культуру — от
тільки біда, що нікому не знану, в тому числі й нам самим...
І все це вже було — такий самий розпач уже переживався українською інтеліґенцією
понад 70 років тому, коли Україна вперше в цьому столітті випорснула була на
поверхню світової історії. Щоб пересвідчитися в цьому, досить перечитати
Тичининське "Замість сонетів і октав":
Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, холоші закачали...
— ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у
нас культура!
Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.
А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо земля, столочена, руда...
Тут ходив Сковорода.
"Іспит"
Тут справді ходив Сковорода — і Леся Українка, і Курбас, і Куліш, і той самий
Тичина — можна було б додати ще імен, але декорації нашого почування це не
змінить — хіба що гудиння, вражене радіацією, вимахало ще вище, та й до заступа
щось не вельми тягнуться відучені від замашної праці руки, а так — усе
по-старому: тільки столочена земля пам'ятає ходу велетнів, а щодо того, "чи єсть
у нас культура", ми й самі ще не дуже впевнені... Надто довго нам було
втовкмачувано, що її нестак-то вже й "єсть", тож тепер, по-сковзуючись на
власних історично нажитих комплексах, ми квапимося розвернутись на діаметрально
протилежну позицію — і, з ґвалтом і криком, гірко осміяними ще у Шевченка,
проголошуємо (здебільшого, правда, на украіністичних форумах, тобто самі ж себе
й слухаючи!), що в царині культури можемо "дуже багато дати світові". Тут
уступає в дію ще одна злуда, точніше, підміна понять: між "маємо що дати"
(потенційно) і "можемо дати" (реально) пролягає така страхітлива відстань, аж в
очу темніє. Навіть не відстань — неміряне поле, причому заміноване.
Ось його й хотілось би обійняти не скаламученим жодними ілюзіями зором.
Сконструйований тут мною образ "світу" матиме в основі — як уже, певно,
здогадався читач — Америку: не тому, що цю країну я, смію вважати, трохи знаю —
і, по щирості, таки люблю, а це далеко не остання річ, коли заходить про
моральне право будь-що оцінювати чи судити, — і не лише тому, що, викладаючи по
американських університетах екзотичний курс під назвою "Ukrainian Culture and
Civilization" (у навчальних програмах він значиться в одній рубриці з
"Фольклором Чорної Африки" та "Жінками в латиноамерикамських літературах"),
співпрацюючи з американськими перекладачами слов'янських літератур та вештаючись
"у манжетах" по їхніх численних літературних форумах із виступами на
понуро-монотонну тему "Єсть у нас культура!", — потрапила здобути певне
уявлення, як і наскільки та культура сприйнятна для американської ментальности.
Йдеться про більше. Годі заперечувати, що ціла та міфологема "світу", котра
владає нашими умами, є виразно американоцентрична, тож збагнути дійсну Америку,
відбитися в цьому дзеркалі — значить насамперед зрозуміти самих себе.
Цікаве, далебі, відчуття — коли де-небудь у Стейт-Коледж, штат Пенсільванія,
вмикаєш телевізора й бачиш на екрані рідний Майдан Незалежности! Камера "обмацує
оком" ряди, де торгують сувенірним мотлохом, книжками, дитячими лахами; проноза
сі-ен-енівець випитує в новітніх Секлит Лимарих, що вони думають про нинішню
економічну ситуацію в Україні, — давно не чуті звуки милого серцю київського
суржику перекриває синхронний переклад: поки що кепсько, але, може ж, буде
ліпше... "Откуда! — з розмаху вганяється в кадр "опозиціонерка" — сердита,
трошки вульгарна блондинка в яро-фіолетовій куртці: — Откуда вам лучше
возьмьотся, ждіте, і так всю жизнь прождалі!" — синхрон не встигає за нею, але
дівуля з тих, що скрізь самі за себе постоять, — переходить на ламану англійську
(о де ви, Нечуї й Старицькі нинішніх київських перекупок, непереможних
маркітанток "катастройки", обсмалених польсько-турецькими торжищами праправнучок
славних подільських бублейниць — уже без мови прабабціної, але ж, хай йому