Тож звертаю свій acknowledgement у майбутнє — тобі, читачу. Адже, якщо ти все-таки є — значить, попри все, що діється в данському королівстві, — династія триває...
Київ, 10 листопада 1999 р.
Входить Фортінбрас
Ф о р т і н б р а с:
А я з жалем прийму належне щастя;
В цім королівстві є й мої права,
Судьба мені велить їх ознаймити.
"Гамлет", 5, 2.*
Авторизований переклад з англійської (Oksana Zabuzhko. Enter Fortinbras //
A Kingdom of Fallen Statues: Poems and Essays by Oksana Zabuzhko. -
Wellspring, Toronto, 1996). В основу есею покладено доповідь на
Міжнародному письменницькому Форумі Lahti Writer's Reunion "Письменницький
час" (Муккула, Фінляндія, червень 1995 p.).
Якщо в нашому сьогоденні, де все міняється навально й безладно, мерехтячи, мов
екран зіпсутого телевізора, ще зберігаються судження, котрих не соромно *
виголошувати з категоричною певністю, то для мене одним із таких є переконання,
що письменницьке заняття вельми подібне до заняття дитини — обом належиться
ставити питання, а не відповідати на них. Уже майже неймовірним видається, що ще
яких п'ятдесят літ тому мислитель ранґу Камю міг уявляти письменника лікарем в
ураженому чумою світі. Досвід минулих п'яти десятиліть мав би зцілити нас од
подібної пихи: виявилось-бо, на наше прегірке розчарування, що література не
ма:є явного, видимого впливу на перебіг історичних подій. Наявність плеяди
першорядних поетів і прозаїків не врятувала ні Грузію — від сповзання в
національний безум, ні народи колишньої Югославії — від жахіття громадянської
війни. Наприкінці століття мусимо скромно визнати, що час літератури плине
паралельно і, в лінійному вимірі, незбіжно з часом історії.
Трохи поясню свою думку. З раннього дитинства я зростала в добрій вірі, що
писання віршів — то найважливіше з усіх земних занять. Завдячую цією солодкою
злудою не тільки наелектризованій атмосфері українських шістдесятих — хоча, ясна
річ, коли маєш шість років, а дорослі круг тебе, щойно зійшовшись до гурту,
починають екстатичне декламувати рядки, котрі "в усіх на слуху", — часом
пошепки, але з тим палкіше сяючими очима, — то це не може не вбитися в тяму на
всеньке життя. Одначе мою віру живили й поважніші підстави. По-перше, я
народилася (і майже до тридцяти прожила без права виїзду) в країні, де час,
здавалось, зупинився назавжди. (Вельми прикметне, що перша українська драма,
проголошена "класикою соціалістичного реалізму" і нагороджена, 1930-го року,
Сталінською премією, називалася — "Майстри часу"). В тій країні просто не могло
трапитися нічого спонтанного, незапланованого й непередбаченого. Усталена
послідовність партійних з'їздів та ленінських річниць, хоч би там що,
зоставалася непорушною. Тільки вони визнавалися (і відзначалися) за реальні
події, буцімто наділені містичною здатністю зненацька виводити двісті п'ятдесят
мільйонів людських істот з летарґійного сну і вкидати у вир незбагненне
бурхливої діяльности під назвою "соціалістичне змагання". Все, що не вписувалося
в цей сценарій — закордонні й локальні війни, голодомори, бунти, підпільні рухи,
не кажучи вже про поодинчі людські долі, — прирікалося на небуття, якщо тільки
не було втілене в слові — бажано найекспресивнішому й найлегшому до
запам'ятовування, отже, поетичному. Таким чином, у цьому Орвеллівському світі
називання на ім'я відновлювалося в своїй первісній, біблійній функції: щойно
називання по-справжньому творило назване, викликало його до життя, надавало йому
статус реальности. Байдуже, що ця "паралельна реальність" довший час зберігалася
ніби "в запасниках": найталановитіші наші поети-"шістдесятники", Василь Стус та
Ігор Калинець, провели роки життєвого зеніту в таборах для політв'язнів (Стус
там-таки й помер — на сорок сьомому році), але тодішні — датовані 70-ми — їхні
твори, оприлюднені щойно зі здобуттям незалежности, потрапили-таки цілковито й
докорінно змінити нашу пам'ять про минуле. Тож, якщо владці вважали себе за
"майстрів-виробників часу", то письменники андерґраунду виконували ролю
"майстрів-направників" — уперто "лагодячи" час, понівечений людською сваволею.
Я не згадала про ще одну важливу обставину: вже дівчинкою я знала, що належу до
нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням. В цьому нема нічого
спеціально нового, ані надзвичайного: колоніальні народи не мають власної