абищо, дух, дух зацілів, отой, що — "цілим базаром на мене напали, то ледве
одгризлася"!). Погано в нас, — переконливо сповіщає дівуля з екрана (крупний
план) американському глядачеві. Дуже погано. Чи на щось сподівається?
Безнадійний змах рукою, — і падає остання, енергійна й вимовна фраза, котрою й
кінчається цілий репортаж: "Ай вонт ту гоу ту Амеріка!"
За цим — не лише протяг, сколихнутий в українському суспільстві невгаваючим, від
70-х років, єврейським екзодом до Штатів і відповідною "Брайтон-бічівською"
субкультурою. Сьогодні в нас "ту гоу ту Амеріка" (не назавжди, Боже збав, але
бажано на чимдовше!) не хочуть, схоже, хіба геть зацьковані життям люди.
Дипломовані архітекторки й музикантки, спродавши все на світі, щоб купити квитка
на літак, мчать через Атлантику за няньок-помивачок до багацьких родин;
україномовні гуманітарії обжили на правах безкоштовного готелю довготерпеливу
діаспору (надзвичайно зручно, "і замужем, і вдома" — і в Америці побував, і ніби
з хати не виходив, усе між своїми, — тільки замість купонів, спасибі, доляри)...
Що ж, багатство завжди притягує до себе злидні, як магніт ошурки, — покійник
марксизм явно недовчив нас, що на багатих і бідних поділяються не лише люди, а й
країни, а відтак бідак із "багацьким" паспортом стоїть не набагато гірше за
багатиря з паспортом "злидняцьким" (може, наприклад, помінявши в Борисполі свою
мізероту на купони, сипати на Хрещатику грішми, наче місцевий король рекету),
тож у своєму потягові за океан ми аж ніяк не самотні — американським раєм снить
ціла "повстала, гнана і голодна", вигулькнула на руїнах Берлінської стіни
пост-комуністична Європа, і з криком "Посторонісь!" пролітає через нашу
територію (тобто повітряний простір) московська птіца-тройка — а ще й до того,
прошу пам'ятати, в довжелезній усесвітній черзі на нью-йоркський рейс усі
"пост-коммі" стоять "крайніми": нас давно випередив третій світ! Кажу, певна
річ, не про числом неміряні армії латиноамериканців — найдешевшої робочої сили,
що запрудила собою американські міста, впроваджуючи в побут іспанську ледь не на
правах другої мови, і не про сердешних кубинців чи гаїтян, котрі раз у раз
нелеґально перетинають кордон, а потім їх — от же ж невигода! — доводиться
відправляти баржами назад додому — телебачення полюбляє такі сюжети, гляньте,
ось їх — так і кортить написати — вантажать: похмуpі чорні обличчя — кремезні,
на всяку працю згідні молоді мужчини, їхні мовчазні жінки в строкатих бавовняних
сукнях, сплакані кучеряві діти, задля яких вони це все й затівали, — куди їм
тепер?.. (Подивишся й зітхнеш: ні, ми таки не най-нещасніші на світі!). Але є й
інші вектори, що тягнуться до США з Азії: американські університети обсаджені
десятками тисяч китайських і корейських студентів, по фізичних та хімічних
лабораторіях кує свої докторати дуже-таки помітна індуська еліта — цих уже не
голод гнав з місця! Щоразу, знайомлячись із такими людьми, я з професійним
кретинізмом, гідним соціолога, наводила балачку на одне й те саме питання: чи
збираєтеся повертатись до Індії (Китаю, Південної Кореї...)? Більшість нібито
збирається — але тільки з часом, зробивши кар'єру в США. Ось за ким рветься
стати в чергу бідна Східна Європа — і ми в тому числі.
Ай вонт ту гоу ту Амеріка! По що — по гроші? За 5 дол. денно на полуничних
плантаціях чи, як підрядились були ошукані київські дамочки, за 150 дол. місячно
до чужих каструль? Неправда — такі гроші можна тепер робити в Україні, не
перетинаючи кордону. Не по те тягнуться українці й поляки, хорвати й румуни,
корейці й бенгальці зі своїх — у кого більших, у кого менших — злиднів (Японія,
до речі, багатша від Америки, і з Азії до неї їхати ближче...). Вдоволеність
життям, як доведено психологією, забезпечується не тільки "гігієнічними"
чинниками, як мир і достаток (кому не в пам'ятку улюблена ідеологічна колисанка
брежнєвської доби: "Только бы не было войны"!), але й чинниками "мотиваційними"
— перспективами професійного зростання, змістом праці (як писав Екзюпері,
"каторга не там, де працюють кайлом, вона жахлива не тим, що це важка праця, —
каторга там, де удари кайла позбавлені глузду, де праця не єднає людину з
людьми"), нарешті — і це чи не головне — простором для вільного вибору, спектром
можливостей вибору — кар'єри, роду занять, місця проживання, та навіть і
подружжя (коли "Иваново — город невест", то який вже тут вибір!). Для окремо
взятої живої людини різниця між провінцією — хутором, з одного боку, і центром —