світовим містом — "світом", з другого, вимірюється саме обсягом можливостей, і
то на всіх рівнях. Якщо на одному кінці цього спектра — можливість вибрати
ресторан для вечері з друзями ("Яку кухню ви волієте?" — питання, що незмінно
заганяє в глухий кут новоприбульця "зі Сходу") або телеканал для перегляду (у
США їх понад 70, і хоч більшість, звичайно, розважальні, але не брак і
спеціалізованих — інформаційних, релігійних, науково-популярних, політичних,
інтеліґентсько-культурологічних і т.д.), то на другому кінці — можливість
вибирати собі біографію, конструювати собі життя до любої вподоби. Наскільки
відносна ця можливість, зараз не говоримо — важливо, що в люмпен-країнах її
взагалі зведено до мінімуму. Комуністична система особливо постаралася під цим
оглядом: більш кастового, чи радше станового, суспільства за наше навряд чи
годні вимислити собі найзагарливіші ісламські фундаменталісти, — кожен
громадянин від народження, як кінь у кераті, опинявся в соціальне приналежній
йому колії, із якої — ані руш і про яку ніхто не питався в нього, чи вона йому
відповідає. Відтак наше, "пост-комівське" "Ай вонт ту гоу ту Амеріка" — це
підігріта страхом змарнуватися туга молоденької провінціалки, змушеної щовечора
прогулюватися по тій самій "стометрівці" й споглядати ті самі обличчя, — туга за
світом, де "щось відбувається", де не ждуть перемін, а творять їх самі, — "Тож
дайте мені шанс, о дайте мені шанс!" — як закликає солістка львівського гурту
"Пліч-о-пліч", котрий і "видав" нам цей "символ доби": образ провінціалочки, що
мріє потрапити на конкурс краси ("Нудне життя залиш — чекатиме мене Нью-Йорк або
Париж"). Честь і слава недорослому українському рокові — він справно
діагностував те, чого ще не добачили високочолі інтелектуали. І львівську
консерваторку, котра роками снидіє в Філадельфії по чужих кутках, і
калькуттського математика, прилаштованого родичами до університету в Алабамі, де
він, хутко засвідчивши небуденні здібності, здобув пост-докторський "ґрант",
гнала з місця не так потреба в долярах, як надія на отой єдино-неповторний шанс,
що його негоден забезпечити своїм громадянам ані третій, ані колишній "другий"
(а тепер уже, либонь, четвертий) світ. І коли український художник, український
композитор, український скрипаль, усі — зірки першої величини, роками туляться з
ласки єдинокровних братів по "апартментах" Нью-Йорка, Вашингтона, Детройта,
лічачи кожен цент і з несамовитими труднощами опановуючи англійську, то це може
означати тільки одне — що в рідній культурі вони почувалися так само припнутими
на ланцюгу двістікротно переміряної "стометрівки", як і бідна галицька лялечка в
своєму Самборі чи Дрогобичі.
Так, є "світ" — і є провінція. Багатство можливостей — і відсутність перспектив.
Найприкріше, що ці поняття універсальні: провінція — феномен не лише
геополітичний, а й духовно-культурний. Прошу зрозуміти мене правильно: це в
жодному разі не означає, нібито культурні вартості, творені в Україні чи
Болгарії, в арабських країнах чи в Південно-Східній Азії, наперед приречені
якісно поступатися тим, що продукує «Нью-Йорк або Париж». Нічого подібного. Але
це означає, що вони приречені залишатися на периферії функціонування світової
культури (прошу читача запам'ятати цю чергову міфологему — "світова культура":
нижче я спробую її трохи прояснити), — що в них, народжених у люмпен-країнах, і
сфера обертання, і шанс (ах, знову цей шанс!) на міжнародне визнання
не-по-рів-нян-но менші, ніж у "щасливіших" — ближчих до осердя світової
цивілізації за "місцем народження" — продуктів культури. Звичайно, це до сліз
несправедливо, але хто здоровий на розум наважиться в кінці 20-го століття
твердити, ніби ми живемо в справедливому світі?..
Сьогоднішня столиця цього світу — чи, точніше, західної цивілізації, котра все
ще цим світом урядує (дарма що врядування її помалу, але невхильно добігає
кінця), — то Нью-Йорк, рішуче й однозначно. Точнісінько так сто років тому — та
ще й у перших десятиліттях нашого віку, до Другої світової війни включно, — цю
місію "столиці світу", або, за Шпенґлером, "світового міста", виконував Париж,
випромінюючи навсібіч, у найвіддаленіші закутки цивілізації, концентричними
колами владний формотворчий імпульс, що проникав у всі сфери життя, а "на
місцях" звичайно "застигав", роблячись каноном ("Париж" української культури
того часу, з її неусвідомленим, відруховим, наче в рослини до сонця, потягом