"туди" — від "натиральних хранцюзьких маньор", якими марила в Києві на Подолі
трагікомічна Проня Прокоповна, і до припізнілого імпресіонізму паризьких полотен
О.Мурашка, впливу А.Франса й Мопассана на В.Підмогильного і, в двадцяті-таки,
врешті сконципованого М.Рильським тужного зітхання роздвоєної на "тут" і "там",
на яв і мрію провінційної душі:
"Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в бруді спиш, —
А там десь голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж!"
— то, між іншим, неомильна прикмета не так загумінковости, як усе-таки
органічної — хай і на "марґінесі", бочком — включености цієї культури до
осяяного "світлом світу", новітньочасним Градом Земним, культурного кола).
Шпенґлер, керований інстинктивною, суто німецькою відразою до "світового міста"
за те, що воно затлумило собою культуротворчу "провінцію" (мало яка культура,
крім німецької, є така суголосна українській своєю любовно плеканою
"містечковістю"!), при всіх слушних і безжально-тверезих заввагах на адресу цієї
"нової форми історії", недооцінив одну надзвичайно плідну саме під культурним
оглядом функцію "світового міста", ту, котра нині набуває для нас першочергової
ваги: функцію посередництва в міжкультурних комунікаціях. Навряд чи в 1920-ті в
закапелку Європи, на сторінках київського "Життя й Революції", з'явились би
переклади оповідань "американського журналіста Ернеста Гемінґвея", якби тамтой
мешкав тоді не в Парижі, а "десь у Мічіґані", і те, що "с Тбилисской Казанская
Академия переписывалась по-французски", також було виявом цілком адекватного
духові часу перебігу наукового процесу. "Світове місто" вмент універсалізує
втягнений у його орбіту культурний продукт — в цьому, і тільки в цьому сенсі
можна погодитися зі Шпенґлером, що воно "означає космополітизм замість
"вітчизни"*, * Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск: ВО "Наука", 1993.
— С.72.
бо ж сам продукт при тому — нота бене! — зберігає свій "національний паспорт":
парижанка Гертруда Стайн продовжувала собі залишатись американською
письменницею, як С.Вальєхо — перуанським поетом, і німці Г.Арп та М.Ернст,
роками живучи в Парижі, "тусуючись" у гуртку Аполлінера — Жакоба — Делоне й
виставляючись у ґалереї "П'єр" укупі з французькими сюрреалістами, зовсім не
зраджували німецькій культурі (одна з причин, чому Москва, при всіх її
гарячкових претензіях на роль ідеологічного Центру, на який "з надією дивляться
трудящі всього світу" [Сталін], не змогла стати "світовим містом", полягає
власне в її органічній "закритості", нездатності до будь-яких форм симбіозу, в
жадобі моментально всисати в себе, перетравлювати-"русифікувати" всяку
чужорідність: Довженко, перебравшись до Москви, автоматично робився російським
режисером [і значиться таким в усіх авторитетних західних довідниках!], а
трагічна доля тих європейських комуністів, котрі втікали від гітлеризму до
Москви, може бачитись виплодом злої волі Сталіна хіба що з точки зору "світового
городянина": як не блюзнірськи це звучить, але ГУЛАГ був на-тоді найлогічнішим і
найоптимальнішим способом повної "натуралізації" чужинців, і ті з них, кому
пощастило вижити, повертались додому таки "росіянами", хай і ущербними).
"Світове місто" з природи своєї не вимагає абсорбції: воно абсолютно відкрите,
розчахнуте навстіж, його "форма" (самозрозуміло, не фізична, а внутрішня) є
виключно динамічна: рух, обмін — поза цим воно просто не існує, себто як
культурний феномен воно є дослівно "місто"-місце, а не "город"-гражда (а позаяк
усяке "місце" в нашій свідомості природно стремить до збігання, скупченя в
єдиній "точці Тут", то самопроекція "світового міста" на простір — завжди
вертикаль: рух, розпочатий у "точці Тут", накреслює вісь, що єднає небо і землю,
— аналог міфологічного "світового дерева"; тому не випадково класичний символ
"світового міста" — це розігнана вгору вежа: Ейфелева в Парижі, найвищі в світі
близнюки-хмарочоси Ворлд Трейд Сентер у Нью-Йорку — паралель із Вавілонською
напрошується сама собою, і як же це несхоже на символ Москви Кремль:
обгороджений муром, украдений у простору й ув'язнений під замком священний
пагорб!). Роячись різномастими колоніями міжнародної мистецької, наукової, а
почасти й політичної еліти, витворюючи на своєму теремі інформаційне поле
колосальної густини, насичености й притягальної сили, "світове місто" водночас
підтримує вельми своєрідний баланс "автохтонної" і, сказати б, "гостьових"