культур: у кожному одиничному культурно-комунікативному акті в "гостя"
створюється враження, наче йому більше "дається", ніж "одбирається": власне цим
"ефектом невичерпности" (отже, знову — багатства, цим разом духовного) "світове
місто" й утримує при собі інтелектуальну та артистичну еліту.
Я не знаю психологічно точнішої характеристики "занепаду Європи", себто
остаточної, по війні, втрати Парижем значення "світового міста", ніж
простосерді, на позір, звіряння Ніни Берберової з того, пощо їй 1950-го року, по
трьох десятках літ життя у Франції, в геть-то немолодому віці, знадобилось
переїздити до США: "Більшість із нас (інтелектуалів російської еміґрації. —
О.З.) вдячно й побожно брали від Франції що могли (ну, "вдячно й побожно" — це,
так би мовити, лірика, а ось "брали" — дуже влучне слівце. — О.З.). Всі ми брали
різне, але з однаковою жадобою: одні брали Валері й Жіда, другі — франса й
Дюамеля, треті — Марітена, четверті — Моріака й Ґріна, п'яті — Бодлера й
Верлена. Межи двома війнами нам було з чого вибирати ("курсив мій"! — 0.З.):
Алданову й Ремізову, Бердяєву й Ходасевичу, Поплавському й Набокову було що
"клювати", і не лише клювати, а й годувати своїх малят. Почавши від 1945-го року
все змінилось: там, де ще недавно добувалась інтелектуальна пожива, її більше не
було, і її брак навпростець провадив мене до духовного голоду й обивательщини"*.
Нехибним змислом "світового" (вигодуваного * Берберова Н. Курсив мой //
Октябрь. — 1991. — №9. — С.188
"світовим містом"!) інтелектуала Н.Берберова вичула те, що сама йменує
"анти-всесвітністю", "локальністю" повоєнної французької літератури (література,
звісно, ще не вся культура, але й не послідущий індикатор інтелектуальної
повносилости останньої), її "малою траєкторією" і "урізаним обширом" — все
недвозначні симптоми незворотної провінціалізації. Альтернативи тут, мав рацію
Шпенґлер, нема — або "світове місто", або провінція (воно, звісно, й провінція
буває різна — що Париж, то не Варшава, і вже тим більше не Львів, проте всі ці
ґрадації показують лиш різну міру провінційности, а не ставлять її під сумнів як
якісну ознаку). На сьогодні, в кожному разі, можна з певністю твердити: ми
дійсно "помрем не в Парижі" (Н.Білоцерківець) — тільки не тому, як журиться
вкраїнська авторка, що нам буцімто, на відміну від Сесара Вальєхо, до того
Парижа зась, а тому, що в культурософському сенсі тепер уже не робить різниці,
помирати в Парижі, в Києві чи в Лімі, — сучасний С.Вальєхо (Чеслав Мілош, Йосиф
Бродський, Дерек Волкот...) їде до Нью-Йорка — і виявляє, що звідтам, як не
дивно, до Нобелівки чи не ближче, ніж зі Стокгольма...
Оскільки все це звучить цинічніше, ніж би мені хотілося, то, Zwischenrede,
нагадаю-таки читачеві про "лірику" — зокрема і про "вдячність та побожність".
"Брати" без "вдячности й побожности" означає — ґвалтувати: це мова танків, а не
культури, і саме такої мови — на жаль, небезуспішно — вчила нас московська
імперія. Цим шляхом можна перетворити Кеніґсберг на Калінінґрад, обписавши
сороміцькими ґрафіті руїни середньовічного собору й могилу Канта, і мріяти — хай
і в анекдотах — подібним же робом "оволодіти" Парижем, а "Оклахомщині та
Техащині" вручити перехідного червоного прапора за високі врожаї кукурудзи — при
всіх "планетарних масштабах" таких "дерзань" вони однак залишатимуться бунтом
провінції, розперезаної й озлобленої, супроти цивілізації, в яку вона,
провінція, ніяк не потрапить "вписатися" (горезвісне "низькопоклонство перед
Заходом", на яке відвіку хворіла Росія, є всього лиш зворотня сторона тієї самої
медалі). Провінціалізм, як бачимо, годен набувати й злоякісних форм.
Ю.Шереху-Шевельову належить проникливий здогад — невдовзі по війні зроблений! —
щодо глибинної, сутнісної провінційности гітлерівського рейху: удар кулаком по
столу — змах руки, яким "на північ, південь, захід, схід" висипаються армії, — і
"хай знає проклятий світ, що живе в провінційному місті Петро Іванович
Добчинський!"*. * Шерех Ю. Над озером. Баварія. Триптих про добу, про
мистецтво, про провінційність, про призначення України, про голуби і інші
речі // Друга черга: Література. Театр. Ідеології. — Сучасність, 1978. —
С.363.
Цей злоякісний, агресивний ("московський") тип провінціалізму, накладаючись —
упродовж останніх шістдесяти років особливо щільно! — на наш традиційний,
малоросійсько-хуторянський, в основі своїй безневинно-мазохістський, — геть