затулив наші "вікна в Європу" (ті, що ще лишились незамурованими) захисною
плівкою такої світловідпихальної моці, що, потерпаю, навчитись "брати" від
"світового міста" так, як "беруть" ув акті любовному (а без любови жодні
культурні вартості й не виникають — шкода старання!), себто навчитись повноцінно
взаємодіяти у світовому процесі культурного обміну (такий, і тільки такий зміст
стоїть за поняттям "світова культура") нам судилось іще ой як нескоро... Ми
скотились на становище "провінції в квадраті": якщо в "добі Парижа" імпульси
Парижа в Україні ще вловлювалися, то в "добі Нью-Йорка" (а це більш-менш від
1960-х років) навіть млявий поштовх "нью-йоркського живчика" в українській
культурі промацати вже годі (в Москві — промацувався: вона, в своїх культурно
найпродуктивніших об'явах, була "провінція світового міста", тоді як ми —
провінція "другого порядку", провінція провінції). Навіть так звані "прямі
зв'язки", навіть поїздки представників української культурної еліти "туди",
навіть знання мови, отже змога самому і прицінитись, і виставити власний "товар"
на тому "ярмарку світового духу", — не зрушили "доксу": не зродили любови
("вдячности й побожности") — а "обличчя ненависті" (В.Коротич), не підштовхнули
вчитися — а лицемірно ностальґувати на манхеттенській набережній, благаючи вітер
принести "хоч стеблину соломи з материнського поля на свинцевий Гудзонів причал"
(Б.Олійник — так, наче хтось боронив радянському "командировочному" повернутися
в солому!); в найкращому разі українська культура збагачувалась просто-таки
чаплінівськими сценами з підніманням у підземці п'яного негра — бо, "як вчила
нас Вітчизна-мати, треба йти і треба підіймати!" (І.Драч) — сценами, комізму
яких пересічний, читай "невиїздний", читач однак
1 Не втримаюсь від коментаря: найстаріша і найбільша в світі нью-йоркська
підземка - немале випробування для гостей міста, і недарма автори
"хоррор-фільмів" облюбували її за місце дії наийкривавіших сцен, головне ж
- це "черево Нью-Йорка" є притулком для всіх гатунків суспільних
покидьків, здебільшого наркоманів, котрі нерідко виповзають із шахт -
покуняти на світло електричних ламп, зрештою не зачіпаючи пасажирів:
нарікання нашого поета, що ніхто, крім двох синів Країни Рад, не кинувся
підіймати такого розпростертого бідолаху, вельми нагадують відомий
анекдот, де герой скаржиться на загальне безкультур'я, бо, мовляв, учора
на похороні, коли заграла музика, ніхто, крім нього, не здогадався
запросити вдову до танцю... Тут цікаве не саме по собі нерозуміння реалій
чужої дійсности (воно природне й виправдане), а - цілковита відсутність до
цієї дійсности питань: все витлумачується згори, у межах власного,
"привезеного з собою" досвіду - відтак цей останній не має жодних шансів
розширитись (як писав Сенека в листах до Луцілія, "чому ти дивуєшся,
Луцілію, що мандрівки тобі не допомогли, адже всюди за собою ти возив себе
самого"). В наведеному випадку (чи мав він місце насправді, чи є виплодом
авторської фантазії, то вже неістотно) не просто "возив", а й "накидав"
іншим — а це вже провінціалізм радше злоякісний: московського штибу (саме
так "вчила нас Вітчизна-мати" - ота, що трясе мечем на Правому березі
Дніпра).
негоден був оцінити1. Таке "відкриття Америки" робить не любов — а страх чужого.
Але ж, на пробі, те "чуже" — не тільки смердюча підземка, свинцевий причал" і
брудна вода в затоці (де, між іншим, і солома плаває — якщо кому треба...): то
ще й нескінченні анфілади музейних залів, завішаних оригіналами картин,
приступних бідному гомо совєтікусу хіба в плюгавеньких (і тяжко дефіцитних!)
репродукціях; то практично незнаний Старому Світові космос сучасної архітектури
з її інопланетянською стереометрією, застиглими донебе-сними водоспадами зі
скла, прирученою грою гігантських об'ємів, площин і світляних переливів, а
головне, з цілком відмінним від нашого, навальним і жигтєзбудним ритмом
організації простору (тро-ошечки-таки вхопив був цього відчуття І.Драч, в
"Американському зошиті", та ще І.Марчук, котрий, схоже, таки затявся зробитися
"світовим городянином", оповідав мені раз, як, уперше приїхавши до Нью-Йорка,
тиждень поспіль проблукав "даунтауном" із піднятою головою — всотуючи в себе
заворожливо незвичну естетику); то хребет міста Бродвей із сотнями театрів,
театриків і студій, то Сохо з так само числом незлічимими ґалереями й