виставковими залами, куди вхід безкоштовний, і кав'ярні Ґрініч-Вілідж, цього
Монмартру кінця століття, де тирлується літературна й артистична богема, і — на
обсадженій мальовничими панками Шостій вулиці — привітна книгаренька, де можна
до пізньої ночі, не сходячи з місця, читати взяту з полиці книжку чи перегортати
альбома, і, Боже ж мій! — зустрічі, люди, знайомства, обмін думками, вирування
ідей, що "натікають" сюди з усіх кінців планети, рухома географія, представлена
строкатістю убрань і кольорів шкіри (типово нью-йоркська вечірка-"парті" — то
завше "iнтернаціонал"), словом, "чого тільки нема на тому ярмарку" — була б хіть
пізнавати!.. Ні, нам подавай сюди зернину завбільшки з дирижабль, інакше ми
сконаємо від
2 Аби читач, бува, не запідозрив автора в бракові патріотизму, спішу
застерегтися, що мені також добре знайома "туга за батьківщиною", і
найгостріші її приступи я переживала не де, як удома, — чуючи, наприклад,
як бабця запопадливо ламає язика, силкуючись балакати з рідним онучам
"по-руські", або проїздячи через вигибаючі села, - так що до заздалегідь
оплаченої безпредметної (НЕ за конкретними людьми й місцями),
загальниково-командировочної української радянської ностальгії я живлю
стійку й переконану недовіру.
ностальґії2. В культурі така принципова неспроможність запалюватися любов'ю до
плодів ґенетично чужого духа становить надзвичайно загрозливий симптом. Е.Фромм,
перу якого належить, либонь, найзмістовніша студія про любов в умовах сучасної
цивілізації, переконливо довів, що "любов — одна й та сама установка по
відношенню до всіх об'єктів, включаючи мене самого"*, а відтак любов до іншого
(байдуже, людини чи культури) годна розвинутися там, і тільки там, де існує
любов до "себе", до свого індивідуального чи гуртового "я": власне такий сенс
має біблійна заповідь "полюбити ближнього, як самого себе" (з еґоїзмом це не має
нічого спільного — еґоїст, котрий "сприймає зовнішній світ лише під оглядом
того, який з нього можна мати пожиток (не плутати з пожиткуванням "вдячного й
побожного"! — О.З.), котрого не обходять проблеми інших, котрий не шанує їхньої
гідности й цілости", в дійсності якраз себе не любить, "він неминуче нещасний і
гарячковo прагне урвати від життя тих благ, що до них сам собі закриває *
Фромм Э. Искусство любить // Душа человека. — М.: Республика, 1992. -
С.140.
** Фромм Э. Искусство любить. — С.142.
приступ"**, — це та ж таки "ґвалтівнича" настанова, про котру вже мовилося
вище). Тобто в основі нашої неготовности до інтеркультурного діалогу криється
наша власна глибока нелюбов — нехіть і відраза — до себе самих — нелюбов, для
вичерпного реєстру форм і проявів якої знадобилось би хіба багатотомове
дослідження і якої не затлумити жодними, хоч як гучними, бубнами не вбезпечених
щирим золотом "власної гідности й цілости" риторичних гасел. Воно й не дуже
дивно: адже ми вступаємо нині в незвичні для себе "культурні контексти" з
досвідом не просто собі "провінції" (це б іще півбіди — провінція все-таки може
обернутись Кулішівським "хутором", Лесиною "Галілеєю" чи "Елладою",
протиставленою Римові, і навіть Гессевською "Касталією" — чому ні!), а —
колонії, одним же з найтяжчих психологічних наслідків культурного колоніалізму є
самовивласнення, відчуження від себе, — те, що Фромм назвав би непродуктивним,
руйнівницьким супроти себе наставленням. Оце, в кінцевому підсумку, і є той "рів
з гадюками", який відмежовує нас від "світової культури".
Одначе повернімось до "світового міста". Повернімось до обіцяної в заголовку
"психологічної Америки" — ясно ж, за аналогією з "психологічною Європою", з тим
"класичним типом громадської людини" "в перманентній інтелектуальній, вольовій і
т.д. динаміці"*, що на ньому великий ворохібник українського духу в 20-му
стоілітті Микола Хвильовий гадав розбудовувати вкраїнський * Хвильовий М.
Думки проти течії // Твори: У 2 т. — Т.2. — К.: Дніпро, 1991. — С.468.
** Хвильовий М. Думки проти течії. — С.468.
*** Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відродження, 1991. — С.53-54.
**** Ортега-і-Ґасет X. Бунт мас. — Нью-Йорк: ООЧСУ, 1965. — С.108.
"азіатський ренесанс". Погодившись із самоочевидним — що традиційно
європоцентричну "форму сучасної історії" в другій половині 20-го століття
замінила американоцентрична, — є рація трошки ближче приглянутись власне
культурософському значенню такої заміни. Бо ж Америка сама по собі — не що інше,