як дитя "психологічної Європи" в лабораторне чистому вигляді: переможне
свідчення історичної рації того "класичного типу" "людини, що її завжди й до
вінців збурено в своїй біологічній основі"**, що завжди стремить до
максималізації зусиль, не вдовольняючись наявним, — типу, котрий етнолог
Л.Ґумільов називає "пасіонарним" і котрому західна цивілізація, власне, й
завдячує свою провідну роль у Новочасній історії (як був проникливе завважив
Д.Донцов, "коли б Вашингтон обмежив свій спір з метрополією до суперечок про
висоту мита на тютюн чи чай, чи до справи компетенції англійського губернатора,
то замість окремої держави Північної Америки мали б ми там досі другу
Канаду"***). Америка є предметне втілене "Можу!" старої Європи, так що
Х.Ортеґа-і-Ґасет уважав навіть, ніби супроти цієї останньої "Нью-Йорк... не є
нічим новим"****.
І так, і ні. Принаймні наскільки вони різняться на сьогодні, показує хоч би
"вялотекущее" посування ідеї Маастріхту — з походження, як на мій зухвалий
погляд дилетанта, на жаль, не такої-то й "чистої" перед майбутнім, бо
зобов'язаної своїм постанням добі "супердержав" (із розпадом СРСР, хай би які
мертві петлі ще виписувала в майбутньому історія, все-таки остаточно
3 Характерно, наскільки в істоті своїй "орвеллівська" є ця ідея "третьої
супердержави" - єдино-бо втрьох Євразія, Остазія й Океанія, чи то пак США,
СРСР і об'єднана Європа з приналежними сферами впливу здатні були навічно
замкнути - в безрухові світовий баланс по-різному тоталітарних політичних
режимів.
й безповоротно скінченій)3. Ця "травма народження" ще довго даватиметься взнаки
новій Європі, котра, звільнившись ОД тоталітарного "примусу супердержавности",
прирекла себе мордуватися тою самою проблемою, що й нагло внезалежнена Україна:
подібно як у народних казках мертва вода зрощує й гоїть порубане-посічене тіло
героя, але щойно жива вода повертає йому, цілісінькому й бездиханному, життя, —
так і адміністративне врядування, кордони, митниці і т.д. надають державному
утворенню тіло, котре, проте, без "живої води" спільної ідеї, об'єднавчого
духовно-культурного змісту ("скажіть-нам-яку-Україну-ми-будуємо!") ніколи не
зіпнеться на ноги. Коли голова Комісії європейських спільнот Жак Делор нарікає
на занедбання культурного й морального аспектів "європеїзму", він теж хоче
знати, "яку Європу він будує". Наразі такої ідеї нема — і хоч скільки б
вовтузилися коло "тіла" юристи з економістами, безперечно одне: що Нью-Йорк,
опріч невигаслої "пасіонарности", посідає щось таке, чим Європа вже не володіє,
— чи може, й не володіла ніколи?
Щодо цієї самої невигаслої пасіонарности дозволю собі короткий ілюстративний
відступ, навівши, у власному перекладі ("с живой картины список бледный"!),
витяги з екзаменаційних "есеїв" студентів Пенсільванського університету, які
1992 року слухали в мене "Основи української культури і цивілізації". Це,
сказати б, "автохарактеристика персонажа" — те, які уроки виносить для себе
"молода Америка" з першого знайомства з нашою культурною історією, дуже
промовисто характеризує її саму — з її "перманентною інтелектуальною, вольовою і
т.д. динамікою".
"Що є просто неймовірне, то це воля українців показати, що вони нічим не гірші
за інших, і прагнення, аби це було визнано... Така любов до своєї країни
остаточно мене переконала: ніколи не можна відступатися від діла, в слушність
якого віриш".
Ніколь К.
"Я радий, що ви тепер незалежні. І не будьте частиною цього СНД — для мого,
тепер уже просвіщенного, вуха це звучить щось надто впізнавано. Щоб то мати
таку культуру, таку традицію, стільки внутрішньої сили, як має Україна, — і
йти на компроміс, зупиняючись на півдорозі?"
Девід Г.
"Абсолютно неймовірно, з усіма цими гоніннями, голодами, репресіями супроти
найбільших національних учених, інтелектуалів, письменників, митців, поетів,
священиків, із неможливістю вчитися й розмовляти своєю мовою, із нищенням
най-видатніших книг і творів мистецтва, як, хай йому чорт, спромоглись
українці вижити як нація, та ще й витворити таку багату культуру? Мені
здається, все це якраз і навчило українців по-справжньому її цінувати! "Не
знаєш, що посідаєш, доки не втратиш". Ось тому-то американці й сприймають
культуру, історію — спокійно, як щось самозрозуміле. З усіма нашими свободами
ми просто не здаємо собі справи, наскільки воно важливе".