Spanish (поляки, італійці, греки, іспанці).
** Дурного ляха (англ.).
милі "інтернаціоналістські" анекдоти — ті самі, що в нас оповідалися про чукчів
або молдаван, лиш із заміною протаґоніста на dumb Polak"**, та ще спогади
народжених невдовзі по війні еміґрантських дітей про те, як у школі їх дражнили
"за акцент"... Все це, одначе, в минулому. Америці належить честь, можливо,
поворотного для долі нашої цивілізації відкриття, котре, здійснись воно раніше,
допомогло б заощадити неміряний огром змарнованих у пробиванні муру головою
людських сил: відкриття невичерпного вітального потенціалу культурного
розмаїття, самоцінности кожного "акценту" як свого роду заказника, де
викохується паросток імовірної продуктивної альтернативи ("Від світового
панування до світового реґіоналізму" — так, на одному з недавніх форумів,
міжнародна інтелектуальна еліта "Нью-Йорка" визначила сенс доби, що в неї нині
входимо). Бездарно, по-хижацькому переколошмативши "культурну географію"
планети, пустивши прахом, у кожному разі позбавивши майбутнього, сотні й сотні
заскочених на ранніх стадіях технічного прогресу і вже тим беззахисних народів і
культур, позагачувавши власні русла самовільного органічного розвитку цілим
расам і континентам (як, наприклад, Чорній Африці: хто вже вгадає, які там у ній
були дрімали непроявлені шанси для людства та які визрівали альтернативні
шляхи?), — словом, наброївши в історії, як слон у посудній крамниці, та врешті
остовпівши перед примарою ядерного спустошення, ним самим і викликаною, — наш
європейський "пасіонарій", "що його завжди й до вінців збурено в його
біологічній oснові", "там", по той бік Атлантики, — начебто спохопився i ринувся
притьмом підчищати те, що ще може бути врятовано. Не виключено, що за цим прийде
кінець пануванню білої раси. Не виключено, що "афро-азіатський ренесанс" уже на
порозі. І коли я кажу "ренесанс", то, звичайно ж, цим уже оптимістично
передбачаю, що матиме він не обличчя Саддама Хусейна — а, скажімо, Нобелівських
лауреатів останніх літ: американського островитянина (уродженця Антільського
архіпелагу) Дерека Волкота, чорношкірої американки Тоні Моррісон — блискучих
письменників, котрі, володіючи всім спектром традиційно-європейських, "західних"
культурних кодів, несуть між тим у собі віками тяжко громаджений,
непроговорений, але й не затлумлений, іще поганський духовний потенціал своїх
зіпханих з автостради "всесвітньої історії" народів ("Шістдесяти мільйонам і
більше" — таку присвяту має роман Тоні Моррісон "Найдорожча" з часів
Громадянської війни у США — безстрашне, жіноцьки-фізіологічне, "нутряне"
дослідження рабства, — і авторка має право на таку присвяту!). І, скоро вже
зайшло за літературу, то—з історико-культурної точки зору — живе єство
"психологічної Америки" пульсує, мабуть-таки, не в віртуозно розіграній,
шляхетній і артистичній ірландсько-єврейській утомі (Дж.Д.Селінджер, С.Беллов) —
а в дивно синкопічному, як пташині інтонації аґлютинативних мов, голосі
дебютантки Емі Тан, дівчинки з китайського кварталу, в чиєму романі "Клуб
«Щастя-Радість»" (бестселлері 1989 року) чи не вперше в цьому столітті з тьми
великого китайського мовчання засвічуються перед очима враженого "світу"
кольорові ліхтарики окремішніх людських страждань, досі накритих на географічній
мапі суцільною непроглядною плямою...
Ось цим "психологічна Америка" і різниться від "психологічної Європи"; оскільки
станівкого балансу "автохтонної" і "гостьових" культур у ній не встигло
виробитися, то основний її культурософський зміст становить динаміка розмаїття.
Мур, за який у Європі треба було "проникати", поліруючи в Сорбонні свою
французьку до ідеального блиску, впав — і в утворений вилом ринув стрімкий
"кольоровий" вихор в усій його непричесаності, не загальмований "комплексом
акценту". Тобто "Париж" більше "давав" (за-давав зразки, вчив на свій штиб) —
"Нью-Йорк" же більше "бере": приймає — і вчиться (со-творяється) сам. Жіноче —
рецептивне — начало прийшло на зміну чоловічому.
А що ж ми? Ми, прецінь також колишня колонія, білі негри псевдо-Європи (Росії),
чий історичний досвід під безліччю оглядів такий безцінно-унікальний? Де ми на
цьому велетенському "ярмарку духу"? А ми — матеріалісти: як колись був бовкнув
небіжчик Брежнєв: "Буде хліб, буде й пісня", так і ми, затявшись, бубонимо:
"Буде держава, буде й культура". Ой лі, як кажуть наші північні сусіди?! Хто
сьогодні, на переломі епох, наважиться передбачити, яких форм наберуть