державно-політичні утворення в наступному тисячолітті, перепрошую, столітті, —
що і як автономізуватиметься, федералізуватиметься, сходитиметься,
розходитиметься і т.д.? А от якщо на цьому переломі ми не впишемося в стартуючий
зі "світового міста" "афро-азіатський ренесанс" єдиним і неповторним голосом
нашої, нами ж таки перетвореної в культуру історії, — негайно! ось зараз! поки
ми все-таки, наразі, "на поверхні", і нас "чути"! — то другий такий шанс (О,
дайте мені шанс! — підспівують провінціали всіх часів і народів) прорвати нашу
блокаду позаісторичного сну навряд чи ще коли трапиться. Або то вже будемо інші
"ми" — і історія інша, й культура.
"Ми" взагалі — Країна Змарнованих Шансів. На випадковість тут покликатися не
випадає: таким є логічний вислід хронічного провінціалізму. Провінція впізнає
свій шанс як шанс лише по тому, як він стане минулим.
Я не замахуюсь у цих нотатках на теорію колоніального провінціалізму — хоча
тема, безперечно, того вартує. Феномен провінції взагалі з'явився тільки в 19-му
столітті, і ним тоді більше займалась література, ніж філософія, — знак, що для
теоретичної концептуалізації він іще не цілком був визрів, — ну а вже в 20-му цю
проблему перебили куди страхітливіші, "життєсмертніші" — тоталітаризму, маси і
влади, — що пред'явили людському розумові свого роду "категоричний імператив":
не розв'язавши їх, не можна було змиритися зі своєю належністю до виду гомо
сапієнс. Проблема провінціалізму на цьому тлі змізерніла й зачахла — що, як
маємо добру нагоду бачити, аж ніяк не означає, буцімто вона вичерпалась. Мої
понижчі міркування — досить-таки піонерська спроба виокремити підставові
структурні ознаки провінціалізму як певного культурного типу: спроба приблизно
описати симптоматику хвороби українського духу, не вганяючись особливо в її
анамнез та етіологію.
Почну з прикладу. От уже рік виходить у Києві газета "Світ про Україну" —
дайджест зарубіжної преси, в міру їстівна закришка, де всього потроху — від
політичних коментарів та аналітичних статей до легковажних французьких анекдотів
і світських пліток з життя "зірок". Географія підзаголовків справляє імпозантне
враження: "Фіґаро" і "Ле Монд", "Зюд-дойче Цайтунґ" і "Берлінер Цайт", "Таймс" і
"Нью-Йорк Таймс", і "Лос-Анджелес Тайме", і "Файненшенел Тайме" — зх, і все то
"тайме, тайме, тайме", він же "цайт", він же "тем-ло" — ви уявляєте собі
вкраїнську газету, що називалась би "Київський (чи, припустімо, Закарпатський)
час"? "Галицька Днина"? "Харківська година"? Врешті — не
"самостійна"-"демократична"-"молода"-"нескорена"-і-яка-там-ще,
5 Прим. 1999 р.: і за минулі роки становище мало що змінилося - спроба
завести свій "Час", він же "Тайм", скінчилась цілком безславно, а
вкраїнське пресове "Сьогодні" - мабуть, невипадково — обізвалося
по-російському...
а просто — "Україна сьогодні"? То-то й ба5. Але це так собі, як люблять казати
старі галицькі панове, "заввага на марґінесі" — найцікавіше ж полягає в тому, що
всі публікації з зарубіжних джерел подаються нашим "Світом про Україну" без
зазначення дати, — причина, як неважко здогадатися, вельми тривіальна: за
інформацію (читай "копірайт") у "світі" треба платити, і то повноцінні гроші,
без дати ж вона — що харчовий продукт без терміну чинности: товар для жебраків!
— проте мене наразі обходить виключно та обставина, що для української публіки,
властиво, не складає жодної різниці, коли саме споживав "Нью-Йорк або Париж" ту
чи ту новину — тиждень, чи місяць, чи п'ять місяців, а чи й рік (два?..) тому.
"Сделайте милость, Осип Прокопович, не забегайте вперед! — як просив Шпак
Опецьковського у безсмертній Квітчиній комедії півтораста років тому. — Я вам
сказывал, что еще прошлогодних газет не читал, следовательно, не знаю, что в
Европе делается". Як в око вліпив.
Так приходимо до невтішного відкриття: що наш спосіб переживання часу (одна з
основоположних, а за Шпенґлером то й визначальна характеристика всякої
культури!) за останні півтора століття не зазнав посутніх змін, залишаючись
дефінітивне неєвропєйським, а точніше — позасвітовим, локальним,
"до-Ґрінвічським". (Між іншим: чому Квітчин Шпак не читає газет синхронно, в
міру їх надходження, а терпляче відкладає, аби потім проковтнути підряд цілу
річну підшивку? Та тому, розтлумачує він, що так цікавіше: "Читая по прошествии
года все номера вместе, я имею полное наслаждение знать, чем какое