історії. Вся енергія їхнього чину тратиться на достосування до умов, нав'язаних
їм іззовні, і чи не єдиною продухвиною для згніченої колективної чуттєвости
залишається мова. Якщо не рахувати кількох коротких і невдалих "історичних
інтерлюдій", можна сказати, що впродовж двох із гаком віків російської
колонізації (із супровідною їй послідовною жорстокою русифікацією), Україна була
так званою "лінґвістичною нацією", яка в своєму найбільшому поетові, Тарасові
Шевченку, вшановує також і героя-націотворця, подібно як американці — Вашинґтона
й Лінкольна. Такий — зрештою, типовий — романтичний націоналізм переважна
більшість центральноєвропейських народів пережила в дев'ятнадцятому столітті. В
Україні він затримався майже на століття довше, тож, наприклад, у п'ятнадцять
років я твердо знала, що мені, яко українському поетові й спасителю нації,
вготовано на прийдешнє тортури, розп'яття, а також обов'язкову довічну славу в
грядущих поколіннях, — перспектива, од якої в п'ятнадцятилітки просто дух
забивало від захвату.
Виходить, отже, що мій особистий письменницький час охоплює відразу два століття
— дев'ятнадцяте й двадцяте, або ж, висловлюючись сленґом істориків, вік
націоналізму й вік тоталітаризму. Нині, сидячи за своїм хатнім "Макінтошем",
перекладаю "Щасливого подорожанина" Дерека Волкота, чудово знаючи, що жоден
український видавець сповна розуму не візьметься публікувати такої книжки в
осяжному — щонайменше п'ятирічному — відтинку майбутнього. Навіщо тоді, спитати
б, перекладаю? Не для грядущих поколінь, звичайно, — почасти для своїх
колеґ-поетів, які не читають по-англійському, але головно таки для себе: люблю
поезію Волкота, а переклад улюблених поетів — немов переливання крови: таким
робом всотуєш у себе невловне й невимовне нові, відмінні від твоїх способи
почування, доти приховані під машкарою чужої мови.
Так що, гадаю, я більш-менш готова зустріти й ще одне, двадцять перше
століття...
А одначе вже сама вживаність деяких понять недвозначно виказує нашу настійну
одержимість минулим. Живеш у країні, що визначає себе аж через три з шерегу
префікси "пост-": пост-комуністична, пост-тоталітарна, пост-колоніальна. В
літературі панує пост-модернізм: її-бо, літератури, Золотий Вік, як і годиться
Золотому Вікові, лишивсь позаду, і тепер, чого не торкнись, усе виявляється
цитатою. Популярний український тижневик зветься "Пост-поступ" — інакше,
"післяпрогрес". Виразне відчуття "кінця часів", фіналу грандіозної історичної
драми, котра начебто перейшла, проте якимось чином все ж не вичерпала себе,
зоставшися в душах і умах недовижитим, неперетравленим послідком, чіпко тримає
нас, висловлюючись у граматичних термінах, у стані "доконаного теперішнього
часу", англійського "Present Perfect Tense". Не можемо навіть, як Гамлет,
нарікати, — мовляв, звихнувся час: навпаки, виглядає на те, ніби аж надто багато
історичних часів жужмом упхалося в тісний, насилу двадцятилітній проміжок. Не
забуваймо, що Україна, на додачу, ще й пост-ядерно-катастрофічна країна, і
навряд чи можна уявити собі щось більш "пост-модерністичного", ніж закутушкана
хустиною старенька бабця за копанням радіоактивної картоплі в безлюдному селі
Чорнобильської зони. Образ сливе Прустівський за структурою: оце ж він і є,
віднайдений час! До-індустріальна й пост-індустріальна ери, дитинство й старість
цивілізації — злиплись докупи. От тільки результат такої злуки виявився
смертоносним...
Забагато подій трапилося на віку одного покоління, щоб дати нам хоч якийсь шанс
похопитися ввести їх у внутрішній код людських почувань. Бо ж почування куди
вимогливіше за думку, воно потребує куди більше часу, аби сформуватись і
визріти. Коли темп ґлобальних перемін прискорюється до навального, а екран
вістей із прибутною швидкістю миготить усе новими й новими кадрами, людська
психіка переходить до захисту — відгороджуючись від усякого допливу новин, який,
не бувши засвоєним емоційно, загрожує їй розладом. Тридцять років тому війна,
розв'язана в самому серці Європи, правдоподібно, перевернула б шкереберть цілу
західну цивілізацію. Сьогодні ми глипаємо в телевізор, залпом проковтуючи
вранішню каву, скрушно хитаємо головою — ай-яй-яй, що робиться, — грюкаємо
вхідними дверима й кидаємось наздоганяти автобуса: ми не допускаємо на мить,
було, заблислі в нас жаль і гнів увійти в нас глибше, тлумимо й гасимо їх на