пакують валізки (звісно, не ті, що тут просто, як мовляли Тютюнникові герої,
"латаються", в леґальний і нелеґальний спосіб, — а ті, що шукають поля своїй
ініціативі), — все-таки не мають рації, вбачаючи в цих драглистих реакціях
звичайнісіньке небажання брати на себе відповідальність: воно, щоправда, й не
зовсім без того, і тут якраз уже чисто радянський тоталітарний спадок — Ю.Липа в
"Призначенні України" цитує спостереження кореспондента "Таймc" із 1937-го року,
що радянські люди опановані доведеним до маніакального стану бажанням
"ухилитися, уникнути якої-будь відповідальности" і "дбають про одне тільки —
обережно ходити, нікого й нічого не зачіпати і — нічого не прагнути"*. В
медицині * Липа Ю. Призначення України. — Львів: Просвіта, 1992. — С.35.
це зветься захисною позою — вона розвивається під страхом болю, і певне
залишкове "відлуння" цієї пози, звичайно ж, мусило заціліти, але не ним
визначається, в кінцевому підсумку, українська недієздатність, а — багатовіковою
невиробленістю звички до безпосередньої участи в процесі соціальної творчости!
Всі оті "треба буде подумати" та "як-небудь заходьте", позбавлене видимого сенсу
й цілі баріння — то, власне, рефлекторний відрух Шпака відкласти набік "гарячу
новину" в таємній надії, що життя, з часом, якось "само" з нею впорається, силою
своєї власної інерції "вивершить сюжет", — тільки вистигаючи й тверднучи,
роблячись минулим, пропозиція (задум, ідея) поступово вростає в наше Озеро
Мертвого Часу, — а відтак, стоячи на його березі, можна буде з приємністю
оглянути новий кристалічний сколок, відчуваючи, як твоє існування побагатшало на
ще одну справу... Не виключено, — хоч це вже тема для спеціальних психологічних
досліджень, — що тут навіть неусвідомлена спроба заповнити порожнечу
провінційного безподієвого скніння, затримавши "справу" "для себе": гаразд,
мовляв, ось зроблю я хутенько це, і он те, перероблю все чисто, і — чим жити
тоді? Загайка в часі нічого не важить Для цієї свідомости, бо в ній нема
західного страху випасти з часопотоку (нема звідки випадати!), а ось страх
невідомости — страх чужорідного, він же страх нового, — розростається в ній до
масштабів, які "психологічній Америці", з її безперешкодною всесвітністю, годі
навіть помислити. На відміну від "них", "ми" життю — не довіряємо, тож єдиний
приступний нам спосіб ним оволодіти — це зупинити, затримати, умертвити: для
уявного маніпулювання.
Ось звідсіля бере початки наш славнозвісний, уже мимохідь спом'янутий вище як
протилежність історизмові, "філологізм" — та "літературщина", котру В.Юринець
іще в 1920-ті з повною рацією проголосив був "великим ворогом * Юринець В.
З нагоди нашої літературної дискусії // Комуніст.
— 1926, 18 квітня.
** Ортеґа-і-Ґасет X.
Бунт мас. — С.127.
сучасної свідомости"*. Саме — сучасної, отже синхронної біжучому життю, збіжної
з ним: тут, на наш погляд, він зазирнув далі, ніж Ортеґа-і-Ґасет, котрий так
само вбачав у "філологізмі" виплід неєвропейської темпоральности7,
7 «Це просто неповне відчуття часу: спаралізоване щодо майбутности і
гіпертрофоване щодо минувшини Ми, сучасні європейці, навпаки, зорієнтовані
на майбутнє і найосновніший вимір часу починається для нас "потім", а не
"раніше"» (Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас. - С.127).
одначе вважав, що "цю ніби манію схоплювати все сучасне пінцетою минулого"
філологічна свідомість успадкувала від античности — через класичну освіту ("І
тому філолог також сліпий щодо майбутнього. Він також дивиться назад і всюди
дошукується прецеденту"**). Явище схарактеризоване слушно, але, якби справа була
в самій тільки античності, воно не репродукувалось би в новітній історії з такою
затятою силою власне в тих народах, що опинилися на периферії історичної
творчости, в "позасвітньості" провінціалізму. Там, де властивою історією народу
робиться — вимушено — історія літератури ("вождями нації — поети", за далеко
патетичнішою формулкою Є.Маланюка), — де, відтак, філологічна свідомість
виходить за межі своєї компетенції, вона обов'язково проявляє з часом свою
абсолютну життєву непродуктивність, ба навіть ворожість безпосередньому життю.
За елеґантною дефініцією Фазіля Іскандера, дар філософа, письменника, взагалі
інтелектуала є "дар випадання з життя із збереженням пам'яти про нього"
("Человек и его окрестности"): тут схоплено відразу дві сутнісні характеристики