філологічної свідомости — поруч із вже відзначеним пасеїзмом, перенесенням
центру ваги на "пам'ять", на приступне естетичному спогляданню, в-собі-завершене
минуле8, ще й доконечну дистанційованість
8 Принагіднo вкажемо, що ця пасеістична настанова відбилася навіть і в
жанрово-видовій структурі нашої культури: так, існує феномен українського
історичного роману - і практично немає бодай остільки ж зрілого феномену
української фантастики (і Винниченкове, і Бердникове "прожектьорство"
ідейно доволі благеньке й навзагал цілком дається описати колом мрій про
"голубу людину" - класичного українського реформатора всіх часів Малахія
Стаканчика): фантастика - є жанр прогностичний, а щоб зазирати в майбутнє,
хай і жахне, треба мати ту одвагу довіряти життю, яку в нас востаннє
продемонструвала чи не Лесина Кассандра; характерно, що елементарне
повернення кудьтурної пам'яти (т.зв. "забутої спадщини") ми похопились
були назвати "відродженням", тоді як відродження передбачає насамперед
зародження, на підставі гальванізованих пластів минулого, нових
продуктивних тенденцій.
від життя, завдяки якій філологічна свідомість тільки й спроможна творчо себе
актуалізувати, конструюючи, на противагу реальному світові, свій власний — в
уяві (не забуваймо, бальзакове знамените: "Повернімось до дійсности — поговорімо
про Євгенію Ґранде", — кинуте було у відповідь на скарги приятеля, що заплутався
в якихось складних житейських тарапатах: психолог назвав би це ескапізмом,
втечею від реальности). Розвиваючись як реакція на насильницьке відлучення від
безпосередньо-практичного життєконструювання, літературщина перетворюється на
своєрідну хронічну недугу національної свідомости: Шпак Квітки-Основ'яненка іще
пам'ятає й пишається, що його батько був бунчуковим товаришем, а через
іспанських "христиносів і карлістів" ладен насмерть посваритися з сусідою, — за
які кілька десятиліть він перероджується на Степана Демидовича Бовкала (з
чарівної й незаслужено забутої "Дядькової хвороби" В.Самійленка) — "заможного
хуторянина", вже безпросвітне ув'язненого в пастці вегетативно-вареничного
існування, — і починає писати "малоросійські вірші" та мріяти про славу
"самородка", — а ще трохи перегодом (у "Патріоті" О.Олеся), в образі ревного та
"щирого" Кресала, вже ґвалтом витягає "несвідомого" Конопельченка з крамнички
(де тому, між іншим, вельми успішно гендлюється) й криком кричить, аби тамтой
"що-небудь писав" — хоч вірші, хоч оповідання, бо от, мовляв, помрете, "і вас
спитають: "А що ви, добродію, зробили для рідного краю, для рідного народу?..
Якими віршами найбільше прислужились національній справі? В чім виявилось ваше
українство?" — коли ж спантеличений Конопельченко відмагається: "Вибачте, але
мені в крамничку треба..." — то у відповідь лунає: "Який же ви українець!
Зрадник ви!" Культуролог аплодує — процес "філологізації" національної
свідомости завершився, і українська
9 Інша справа, що майже відразу почалося розгортання й опозиційного
культурного руху - "Європа" проти "Просвіти", Хвильовий із його радше
інтуїтивно-емоційними, ніж теоретично сконцептуалізованими ескападами
проти "назадництва" — а останнє ж є не що інше, як той самий пасеїстичний
відшук прецеденту, байдуже, у власній чи в "запозиченій" традиції, -
Донцовська, дещо припізнена (услід "занепадові Європи"), апологія
активного, пасіонарного життєтворення, по Другій світовій війні - МУР,
вивчення естетичної й культурософської платформи якого щойно
розпочинається, - всі вони, на різні лади й різними дискурсами, обстоювали
одну й ту ж, безкомпромісно висловлену "мурівцем" Ю.Шерехом, тезу:
"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована", - одначе цю
культурну течію ми полишаємо на боці, нас-бо цікавить типологія
провінціалізму, а не історія рефлексії над ним.
провінція остаточно склалася на зрілий і повноправний культурний тип9.
Це торжество "літературщини" випадає порівняти хіба з наркотизацією свідомості:
оскільки вся активність "філолога" вичерпується в духові й до втручання в
перебіг реальних подій ніколи не доходить, то, виходячи "в життя" — найчастіше
на громадсько-політичний терен, — "літературщина" обертається яловою
балаканиною, нескінченними велемовними засіданнями, Верховною Радою України,
тоннами списаного паперу яко єдиним кінцевим продуктом (ну бо який же інший