"намацальний" результат годен добути "філолог"?), причому вся ця аутична
діяльність цілковито поглинає учасників, даючи їм, по закінченню балаканини,
відчуття зробленого діла: з соціальною творчістю, здатною безпосередньо впливати
на життя великих і малих груп, самозамкнена філологічна свідомість просто не
знайома.
Все вищесказане логічно підводить нас до зрозуміння задавненої вкраїнської
культурної некрофілії — вживаємо цього слова, ясна річ, у сенсі фроммівському, а
не медичному чи, Боже збав, совєтсько-проскурінському, себто маючи на увазі не
оту переважно-пасеїстичну орієнтацію поточного культурного процесу на
реставрацію колись "сконфіскованих" вартостей (така-бо орієнтація на певному
етапі була абсолютно необхідною), а недугу далеко глибшу й по-сутнішу, що нею
зачеплено було й початки українського національно-культурного відродження в
19-му столітті. Перше, дошевченківське покоління наших "культурників" —
покоління харківських романтиків, Гоголя і Квітки, — при всьому його
щиро-"нутряному", сливе що змисловому (на око, на вухо, на смак і запах),
органічному українстві (основними параметрами якого залишалися здебільше
прив'язаність до ландшафту, фольклору й кухні, та ще перечуленість щодо "минулої
слави" — історії, бо в тій славі крився ґарант актуальних привілеїв
"малоросійського дворянства"), — все ж таки без жодного інтелектуального опору
прийняло імперський концепт Малоросії як такої, що "отжила свой век" (П.Куліш.
"Михайло Чарнышенко"), так що навіть М.Драгоманов, як-не-як виходець із цього
середовища, так і не здолав до кінця увірувати в її політичне майбуття. Відтак,
попускаючи своєму "малоросійському сантиментові" у власних етнографічних студіях
чи літературних вправах, ці мимовільні піонери нашого відродження не могли, хай
несвідомо, не нітитися тим, що віддаються, властиво, любові до мертвого
(найдраматичніших форм ця суперечність між стихійно живою любов'ю "до свого,
рідного" та свідомістю безживности, скінчености її об'єкта набула у Гоголя — всі
оті прекрасні небіжчиці, потопельниці, мерці, що встають з Могил, тощо,
складаються, як спостеріг свого часу А.Синявський ["В тени Гоголя"], в ідеально
типову клінічну картину — тільки що ніхто з російських а чи західних дослідників
не завдав собі клопоту вникати в архетипально-підставові причини цієї, дедалі
прогресуючої перверсії стеряного "хохлика"...). Цією вимушеною некрофілією
відчутно заражена ціла новітня українська культура — не мною завважено, що
українці, мовляв, уміють любити тільки мертвих, тобто культ мучеництва, і саме
культ мертвого героя, пожер у нас усі ін- Ж ші форми світоглядової ідеалізації
(крім однієї, про яку нижче). От уже понад століття подією чи не найбільш
катарсич-ного національно-культурного значення в Україні стало залишається
похорон (перевезення тіла Шевченка в Україну — похорон на Аскольдовій могилі
полеглих під Кругами — перепоховання В.Стуса, О.Тихого й Ю.Литвина, — згадую лиш
те, що вже ввійшло до календарів), причому якщо герой з якихось причин
відмовляється лягати в домовину (згадаймо нестак давню історію з "покаянним
листом" І.Дзюби!), громадськість чується скривдженою і, без перебільшення,
духовно обікраденою (не знаю, чи спом'януть коли-небудь історики студентської
жовтневої голодівки 1990-го, як, затамувавши подих, чекав тоді Київ на першу
жертву, як переказувалися з уст в уста чутки про одного! двох! трьох! відвезених
у реанімацію, але це було, було!). Передчуваючи близький загин, Л.Кисельов писав
у 1960-ті:
"Неправда, будто вам нужны герои,
Вы травите живых, вам нужен труп!
Огромною и жадною толпою
Вы побежите к моему костру",
— і не помилився: і він, і В.Симоненко, і Г.Тютюнник, і В.Стус, цілком
безвідносно до суто літературної вартости ними сотвореного, складають у нас
окрему рубрику "обожнюваних небіжчиків" (саме як небіжчики обожнюваних!), і
посмертні премії (теж унікально-українське явище!), якими нині обдаровувано тих,
кого за життя було обділено бодай псячим кутком, дуже гарно доповнюють
10 Гірко й боляче читати в спогадах про Стуса, писаних М.Хейфецем -
євреєм, котрий "поверх бар'єрів", мовнних і етнокультурних, силою самого
духовного тяжіння потрапив розпізнати в чужинцеві постать, якою згодом
мірятиметься доба: "Хай пробачать мені українці..., тільки радітиму, якщо
помиляюся. Але в зоні в мене не раз виникало почуття, що мало хто з них