на один, хай би який там епатажно-некомільфотний, радіовиступ молодого поета, що
зазіхнув був на священну недоторканість автора "Собору"). "Добре або нічого" —
це, як відомо, не про живих; тож обидві, наявні в нас, форми героїзації — і
культ мучеництва, і влада того, хто пережив інших, — є, по суті, проявами
некрофільської настанови.
Доривчі пароксизми некрофільства як страху перед життям траплялись, на різних
етапах історії, мабуть, чи не в кожній культурі (на гадку відразу навертається
французький декаданс доби fin de siècle, російський "серебряный век" і, особливо
разюче, — Іспанія початку століття, не в останню чергу отою впоєною естетизацією
смерти й підготовлена до приходу режимів де Рівери та Франко: взагалі,
справедливо буде ствердити, що не всяке культурне некрофільство спричиняє
фашизм, але всякому фашизму передує культурне некрофільство), — але хіба в
жодній іншій культурі ця настанова не розвивалась як вислід її історичної
провінційности. З усіх, виявлених нами, типологічних ознак провінційности — а
це, підсумуємо: 1) середньовічна темпоральність ("плюралізм" і "дискретність"
подієвого часу), 2) пасеїзм і "літературщина", або філологічна свідомість
замість історичної, і 3) культурне некрофільство, — тільки ця остання становить
справді серйозну загрозу для майбутнього національної культури, оскільки
супроводить свідомість уже не просто провінційну, а — колоніально-принижену.
Верґілій може прийти з провінції (звідки його майже сімдесят років тому виглядав
був М.Хвильовий) — але з колонії він не прийде ніколи.
Задалеко у нас зайшло — внутрішній, іманентний процес "самолікування"
розтягнеться, за помірно сприятливих обставин, на кілька поколінь. І коли я
сьогодні пишу про "психологічну Америку" й закликаю своїх компатріотів до
"світового горожанства", то, далебі, не лише тому, що мене притьмом палить
жадоба міжнародного престижу для своєї культури — попри геть нелюдські умови
розвитку, таки, бачить Бог, того престижу достойної, — а насамперед тому, Що це
потрібно нам самим — для зруйнування проклятої "Картагени", котра століття за
століттям точить і точить українську культуру зсередини, немов к'єркеґорівська
"недуга-на-смерть".
Ця Картагена мусить бути зруйнована.
ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ:
КІЛЬКА ШТРИХІВ ДО ОДНОГО ПОРТРЕТА
[ Опубліковано в альманасі "Дух і Літера", № 3-4, 1998. ]
Лине "плач по империи" — як написав би був Бродський,
Та схолов од плачу — і, від'їхавши в Амгерст, замовк.
Хай хто хоче, той плаче. Я — весело зціплюю зуби...
З вірша "Крим. Ялта. Прощання з імперією", 1993.
Вживати автоцитату замість епіграфа — то, звичайно, моветон. Перепрошую читача:
цей прийом знадобився авторові задля суто настроєвого впровадження в тему, що
сама собою вже вичахла й давно не спричиняє викиду в кров надлишкового
адреналіну у знудженого вкраїнського інтелектуала. Залишаються, проте, вірші —
як нагадування про те, чим і як ми колись жили. Повсякчас пам'ятаймо: вірші —
таки залишаються, і з ними — не полемізують: то, сказати б, арґумент nес plus
ultra.
Мушу зробити це застереження, бо пишу — про поета.
* * *
Перша звістка про смерть Джо Бродського: телефонний дзвінок, що колошкає зі сну,
в слухавці по-журналістському (читай, по-упирячому: вгризаючись у чуже нещастя,
як в ласощ) збуджене: "Чула?", і далі — чисто як у Цвєтаєвській елегії на смерть
Рільке, що їй, елегії, небіжчик Джо присвятив був розлогого аналітичного есея,
строго за текстом: "Статью дадите? — Нет. — Но... — Прошу избавить": мотиви моєї
відмови, розуміється, інші, я не Цвєтаєва, і Бродський мені не Рільке, наші
доривчі здибанки й знайомістю, по правді, не назвеш, а проте в самому цьому
мимовільному цитатному повторі-передражнюванні вже раз споетизованого
"діалогу-довкола-Поетової-смерти" відлунював ніби якийсь поглум невидимих сил —
чи то над суцільною "залітературеністю" нашого пост-модерністичного простору, що
кишить цитатами, як мікробами: не продихнути, — а чи, чого доброго, й над
іншими, метафізичнішими речами (Кундерівський "сміх богів"?): в кожному разі, я
тоді — відступилася, відбувшись іншою виринулою цитатою: "Век скоро кончится, но
раньше кончусь я", — ось, мовляв, як поети тримають раз дане слово! — чим мій
співрозмовець і втішився: є заголовок на першу полосу!..
Звістка ця, не надто вразивши особисто (по-читацьки-бо я вже не чекала від