Бродського жодних нових одкровень, а відтак і не мала того, ні з чим не
зрівнянного, почуття обді-лености й утрати, котре породжується в нас економ
митців улюблених, роками нам суголосних, і приблизно віддається словами "який
жаль, що він більше нічого не напише"), — попри все, таки лишила враження суто
естетичне — глухо тяжкої, як згук падаючого тіла, крапки в кінці перегорнутої
сторінки історії. В цій смерті був явний символічний смисл: помер поет одразу
двох найбільших імперій 20-го століття, — бо Америка, що титулувала його
найвищими літературними нагородами, Пуліцером і Гуґенгаймом, привласнила його
собі не меншою мірою, ніж Росія, де аналогами американського "успіху" для поета
традиційно залишалися "путь славный, имя громкое народного заступника, чахотка и
Сибирь". Замінивши "народного заступника" (мода 19-го століття!) на "спадкоємця
великої російської культури" (ще и отриманої навпростець із благословляючих рук
Ахматової!), а сухоти, відповідно, на психушку, — підновивши, отже, костюмчика,
— ми й матимемо в здобутку достеменну російську кар'єру Джо, тоді ще Йосифа, в
першій половині його незвичайного життя: Бродський от власне що примудрився
відповідати культурним стандартам обох імперій, і то не лише біографією, що само
по собі могло б слугувати заманкою хіба для "гієн пера і шакалів ротаційних
машин", а й творчістю (от, не люблю цього слова — а чим заступиш розважне й
геть-то неромантичне англійське writings: "писаннями"? "текстами"?), – що вже є
далеко серйозніше. Із зміною мови блискуче змінено жанр, і доволі собі
посередній англомовний поет Joe Brodsky, ім'я якому леґіон, а ціна – добре, коли
50 центів від рядка, виявився, натомість, щонайвищого класу есеїстом, який таки
мав що повідати смертельно виснаженій власним безпросвітним благополуччям
американській
1 Цим аж ніяк не хочу сказати, ніби та публіка зрозуміла, як вона сама
любить висловлюватись, його message: якось у Кембриджі (тому самому,
массачусетському, над яким також розлягається осінній крик яструба) моя
сусідка-дизайнерка, прагнучи справити мені приємність, проявити свою
обізнаність із "східноєвропейською" літературою, довго намагалася згадати
ім'я "того російського поета, який змушений був залишити Росію і тепер
пише, як він за нею тужить", – щойно коли вона пригадала його нобелівське
лауреатство, мені свінуло здогадом: "Brodsky? – Brodsky, yeah!" – зраділа
бідна дівчина (втім, у ту хвилину я думала – "бідний Бродський"!). Цей
вигнанчий (щоб не сказати – мученицький) імідж, як фірмова "лейба", був
намертво пришитий до "одного з п'яти найвидатніших сьогоднішніх
американських поетів" (за словами якогось критика-ентузіаста, що страшенно
обурили моїх бостонських друзів – поетів, сказати б, "не менш"
американських і, коли порівнювати з англомовним Джо, напевно не менш
видатних), – проте Бродський, слід віддати йому належне, носив цей імідж
хоч і покірно, і, либонь, з повною свідомістю його функціональної вигоди
(зрештою, він же, de facto, й був вигнанцем – із цілком
добропорядно-дисидентським минулим!), зате по-своєму гідно: таки ні разу
не впавши в спокусу заголосити по-"брайтон-бічівському" на "березову
тему", – навіть коли подібних маскультівських жестів почали від нього
вимагати численні "дизайнери" не лише з американської, а й із російської
сторони: навзаводи вибиваючи йому очі його ж таки юнацькою обітницею
"прийти вмирати на Васільєвскій острів".
читацькій публіці1. Усією своєю особистістю він, відтак, "замкнув" на собі,
сполучив своїм спалахом, наче в електродугу, дві імперії – одна з яких,
породивши на світ "м'ятежного" (як сказав би Хвильовий) аутсайдера – рудого
єврейського хлопчиська з пітерської комуналки (а втім, попри все єврейство, з
походження цілком же "римського громадянина": сина леґіонера), – припинила своє
безславне існування за кілька років перед ним, а друга – та, яка насправді
виграла другу світову війну й цілих чотири десятиліття по тому возносилася вгору
зі стрімкістю міжконтинентальної ракети, затоварюючи
2 У 1990 році, під час війни в Перській затоці, президент Дж. Буш
звернувся до американських військ із фразою, поруч якої славне
наполеонівське: "Солдати! З вершин цих пірамід на вас дивиться сорок
віків!" здатне хіба насмішити недоречним мелодраматизмом, – цитую з
власного запису: "Ви дуже далеко від дому – але я гадаю, американці є