Бродський, архетипально-точно співпавши, як поет, з обома (хронологічно він і
застав їх обидвох у розповні, кожну акурат перед заходом на убуток), тим самим
ушляхетнив цей клінч, – сказати б, перекодував його мовою культури, на превелику
полегкість культурних еліт обох сторін. Зрозумло, дорогу йому було попередньо
розчищено й навіть уторовано, літературний "шлюб" Америки з Росією перед ним
вельми успішно здійснив був В.Набоков, так що благословенний самою "Акматовá"
тезко "дядечка Джо", як американці з притаманною їм фамільярністю звуть Сталіна,
з'явився на "континент, що держиться на ковбоях", аж ніяк не освоювачем цілинних
земель – і не ковбої його там зустріли. Я трошки знайома з безпосереднім
бостонським оточенням Бродського3
3 Маю на увазі достатньо "Бікон-стрітівські" за духом – а це куди
грізніше, ніж у нас на початку століття сказати "липківські"! – гурти
Емерсон Коледж і Бі-Ю (Бостонського університету), і "демократичніші" –
Дерека Волкота з його театром, гарвардський – з С. Бараньчаком, з
наїжджаючим щодругий семестр Шеймасом Гіні (схожим на чудесного Фіннеґана
з народної балади) та багатьма іншими прецікавими постатями, що безперечно
зостануться у всесвітній історії літератури кінця століття, – а на додачу
ще й численні літературні журнали з своїми приналежними "тусовками" –
"Partisan Review" і "Ploughshares", "AGNI" й "Harvard Review", – в
принципі, навіть поминувши решту Нової Англії чи штату Массачусетс
(Бродський на час нашої з ним зустрічі викладав у Амґерсті), сама тільки
"літературна Бостонщина", висловлюючись совковим сленґом (в одній із
вінницьких районок мене колись назавжди зачарував літдодаток під
заголовком "літературна Козятинщина"), отож "літературна Бостонщина" доби
"занепаду імперії", точніше 80 – 90-х, заслуговує на окремий том, який
коли-небудь, переконана, мені ще випаде прочитати. Головне, на чім хочу
наголосити, – то нестак навіть теплично-штучно плекана в цьому достатньо
герметичному світі "касталійська" атмосфера "високої" книжної культури, як
справді запаморочлива космополітична "всесвітність" останньої, витворена
стягненням з усіх усюд найвидатніших вигнанців і просто "щасливих
мандрівників" (за назвою Волкотової збірки) різних національних культур:
впевненим відчуттям, що в сучасному світі письменники утворюють окрему
"супернацію", я багато в чім завдячую саме своєму бостонському побутові.
Розуміється, це феномен вельми імперський – відрахувавши півтораста літ
назад, із усіма приналежними історико-географічними поправками, можна
розпізнати кшталти чогось подібного в Петербурзі, чию еліту маркіз А. де
Кюстін проникливо визначив був тоді як так само "леґіон подорожан, більш
або менш рафінованих, штучний нарід, добір умів блискучих і бистрих,
навербованих з-поміж усіх народів світу", – а серед тих умів, нагадаємо,
були Міцкевич і Шевченко, гурток Є.Гребінки й коло "Rocznika
Literackiego", не згадуючи вже про масивну німецьку субкультуру чи
незліченних французьких або італійських "подорожан", – все те з часом
злилося в єдиний "петербурзький період російської культури", де
"інородчеські" вкраплення зазвичай просто не брано до уваги, і тому,
припускаю, "пітерцеві" Й.Бродському його літературне "американство"
видавалося – інстинктивно, дорефлексивно! – чимось цілком самозрозумілим,
тоді як "гарвардянин" С.Бараньчак, або "єйлець" Т.Венцлова, або
"нью-йоркчанин", румунський прозаїк Норман Манеа залишаються, сказати б,
"концептуальними" вигнанцями, з культурним посередництвом (переклади,
літературна критика) як головною своєю "американською місією".
й беруся запевнити, що трепетний пієтет щодо "великої російської культури" є в
тому середовищі не якоюсь там скороминущою модою, а глибинною, сутнісною
культурною ностальґією "за інакшим", котру пітерський "тунеядець" задовольняв
ідеально. У висліді йому попускалися, хай би й крізь зуби, численні суто
"совкові" вихватки, які водномить знищили б репутацію (і, відповідно, кар'єру)
будь-якому східноєвропейцеві чи "третьосвітнику" з не менш травматичним
"домашнім" минулим: якщо взагалі існує поняття американського етикету, воно
зводиться до одним-єдиного, зате непохитного правила – бути "nice" (приємним до
інших). Бродський не був "nice" – принаймні там, де йому не залежало, як-от з
організаторами конференції, на яку міг спізнитися на годину або й на день, не