вважаючи за потрібне бодай вибачитися, чи з публікою на вечорі, до якої міг
вийти, хвилину помовчати й без слова забратися геть (кажуть, колись таке
виробляв великий Паганіні, але той принаймні наполягав, аби людям повернули
гроші за квитки), чи, врешті, з власними студентами, яким на вступній лекції з
місця сповіщав, що вони дурні, американські бевзі й неотеси, позбавлені зеленого
поняття про літературу, після чого число записаних на курс падало з вісімдесяти
до семи-восьми – мучеників-мазохістів, готових витерпіти всі приниження, аби
причаститися до великої російської культури з перших рук, – і велика російська
культура в особі "нового Джо" цілком по-тоталітарному семестр чи два витоптувала
рештки їхньої гідности, прилучаючи навзамін до високої езотеричної науки
поклоніння культам святої Анни, святого Бориса, святої Марини й святого Осипа.
Всі "учні Бродського", з якими мені траплялося стикатися, справляли химерне й не
зовсім здорове враження загублених у часі російських студентів-шістдесятників,
тільки чомусь англомовних і позбавлених питомого шістдесятницького élan vital, –
в більшості вони провадили якесь понуро невлаштоване, напівбогемне життя тихих
невдах, на звук певних імен упадали в стан побожного екстазу, всім єством тужили
за довгими літературними розмовами на кухні, так що, діставши в дарунок бодай
одні такі посиденьки, прилипали до вас навіки, і здихатись їх уже не було
способу, – одне слово, перетворювалися на типових "нещасливих мандрівників",
вигнаних із раю, якого ніколи не бачили зблизька. Серед цих Лицарів Смутного
Образу особливо часто траплялися потім якісь трагікомічно невдалі шлюби з
росіянками, історії, що в них сіроми загрузали надовго й безвилазно, причому
ціле їхнє донкіхотство, на відміну від Алонсо-Кіханиного – а його ж прецінь
також випадає визнати не ким, як жертвою літератури! – з естетичного погляду
було надто вже жалюгідне: чи то professor Brodsky справді робив їм усім якусь
таємну операцію на видалення вольового первня, а чи, може, відбирав своєю
брутальною селекцією тих, кому його відпочатку бракувало, – того вже, боюся, нам
довіку не дізнатись.
* * *
Bсе це відкрилося мені з часом – а під ту пору, коли, вперше приїхавши до
Америки в травні 1991-го й ледь не другого дня, приголомшена шоком нових вражень
і зміною часових поясів, я потрапила на гарвардський поетичний вечір, одним із
учасників якого був Бродський (сам Бродський! живий, з плоті й крові –
неймовірно!), всі мої рецепції були ще невинно-безкритичні, пронизані нашою
доглибинною східноєвропейською (в принципі, мабуть, не так від романтизму, як
від політичного авторитаризму похідною) переконаністю у вищій правочинності
Поета ("все з великих літер, прошу", як писав Плужник!) – в усьому, що б той не
робив. Трохи здивувало, що "Джо", як його по-панібратськи оголошено, читав
виключно англійською – власні вірші у власних-таки перекладах, трохи зачепило,
що авдиторія, переважно молодеча, згідно й вельми доброзичливо, мов так і треба,
посміювалася в місцях, як на мене, цілком несмішних (заднім числом легко уявляю,
як гумористично їм звучало його похоронно-врочисте римоване завивання про
бажання "сидіти на ґанку, посьорбуючи пиво": в теорії та практиці перекладу
Бродському так і не вдалося переконати отих недолугих американів, що римований
вірш ориґіналу конче належиться римованим-таки й віддавати, – в обороні своєї
традиції, де сучасний римований вірш стійко асоціюється з пісенькою, з роком, з
гуртовим танцювальним ритмом, притуптом і сплеском долонь, але аж ніяк не з
ліричною рефлексією, питомі англомовці щільно зімкнули лави, і Бродський
продовжував марно ломитися до таїнств англійського вірша зі своєю російською
відмичкою, так і не зауваживши, що в місці, куди він нею люто тицяє, мур не має
дверей). По вечорі зосталося невиразне відчуття, ніби Бродського чимось
"скривдили" – недозрозуміли, недооцінили чи що (Шеймаса Гіні, про якого я доти
нічого не чула, справді сприйняли далеко ліпше: уважніше). Коли перегодом на
фуршеті (куди мене потягнув Аскольд Мельничук "з усіма знайомитися" і де я
невдовзі одуріла повторюватись навсібіч, що хоч я і з Києва, так, – але пишу
по-українському, так, інша мова, – ні, чому ж, споріднена, як усі слов'янські, і
т.ін. : нагадую, що був 1991-й, до української Декларації незалежности
зоставалося трохи менше чотирьох місяців, і американці ще підносили тости за