Ми розсміялись, і порозуміння було встановлено.
Заднім числом, цілком припускаю, що він просто хотів мені сподобатись (натоді я
мала тридцять років і ще не вийшла з фази, на якій заселеність світу мужчинами
від сімнадцяти до сімдесяти, що наввипередки рвуться зробити тобі приємність,
сприймається за природний, Богом даний стан речей). Опісля мені стрічалось по
різних країнах чимало жінок, які мали з Бродським більш або менш швидкоплинні
романи – від архетипально білявих красунь шведок до не менш архетипально
чорнявих красунь італійок, і все то були кобіти без перебільшення дивовижні –
письменниці й художниці, мистецтвознавиці й феміністки, – якийсь сліпучий
інтернаціонал талантів, розуму і вроди: незаперечний показник, що чоловік з
нього був-таки збіса цікавий. Мене, однак, цікавили інші речі, я приїхала
завойовувати не Бродського, а Америку (і то не менше!), і зустріч з ним,
дослівно, на порозі цього світу сприйняла приблизно, як Данте – з'яву Верґілія.
Оголосивши йому, розчулено й трепетно (щиро!), як високо ціную його поезію (на
що він напівблазнювато-напівзнічено зачовгав, розкланюючись, ногою по паркету, і
це також мені сподобалось: нормальна реакція людини живої, а значить, – попри
магію всіх можливих премій – беззахисної: "Бросьте", – докинув майже жорстко), –
я незабаром ринулася з'ясовувати з ним свої перші американські "культурні
непорозуміння".
– А вот когда Вы читаете – I wish you were here, dear, I wish you were *
Цитую ці рядки з пам'яті
й подаю свій приблизний переклад:
Я хотів би, щоб ти була тут, милоданко, —
Я сидів би на ґанку, сотаючи пиво з банки...
here, I wish I were sitting on porch sipping the beer*, – почему они смеются?
– Потому что они дураки, – сумирненько відказав він і втупився в мене очима
сумного собаки: взагалі, з відходом гарвардянки він зробився якийсь зовсім
не-лев'ячий, схожий радше на самотнього вразливого хлопчика з інтеліґентної
родини, який боїться вийти у двір, бо там його лупцюють старші, горласті
спортивні гевали, що вже п'ють пиво й мацають дівчаток і зовсім не читають
книжок (не сумніваюся, саме цією печальною поставою він найбільше скоряв серця
інтелектуалок, а головне – майже в цьому не прикидався, тобто якоюсь частиною
єства зовсім щиро мусив почуватися, либонь, не лише в Америці, а й взагалі в
світі саме таким – інтеліґентним єврейським хлопчиком у пролетарському кварталі,
яким у житті не був, здається, зроду). І тут я вислухала довгу меланхолійну
інвективу на адресу Америки – країни отих огидних гевалів, серед яких –
"поверьте" – так безнадійно мало людей, кого "по-справжньому цікавить культура"
("я не говорю, что их совсем нет, они есть – но очень, очень мало"), і що довше
я слухала (з дверей на нас уже раз у раз витикалися повитріщатись цікаві: на
американських прийняттях не заведено ізолюватися для дискусій довше як на чверть
години, а ми стовбичили на сходах уже невідь-скільки, і в залі починали
прибирати зі столів), і що довше переймалася його шляхетною скорботою, то більше
чомусь насувався на гадку Селінджерів Тедді – пригадуєте, отой малий вундеркінд,
якому відкрилося, що його нинішня американська інкарнація є карою за зраду дао в
минулому житті? Той теж мовив сливе те саме – "it's * В Америці дуже тяжко
медитувати й провадити духовне життя. (англ.)
very hard to meditate and live a spiritual life in America"**, – по чім
безстрашно рушив назустріч смерті, і те саме, тільки символічно, вчинив і його
автор, ще один єврейський хлопчик (хоч би й тільки наполовину), мучений духом
батька-ковбасника й усіма ковбасниками світу вкупі, – чесно припинивши будь-які
публічні з'яви, з оприлюдненням нових творів включно (не кажучи про те, щоб
літати із штату в штат читати їх тим, кого вважає "дураками"), – от би знаття,
чи також студіював Сковороду?..
Тобто, щось тут мені не сходилося: якщо вже грати в цю гру, то пощо мученицькі
міни, ніхто ж, здається, не примушує?.. (Удома вже довелося зіткнутися з
інерцією такої пози і серед наших "шістдесятників" – маю на увазі тих, котрі,
примудрившись сяк-так пересидіти в закуті лихої пам'яті сімдесяті, вийшли на
світло ґорбачовської "гласности" вимагати й собі тернового вінця і ничтоже
сумняшеся плакатися залам з трибун на колись завдану їм наругу – ювілейного
вечора не було на п'ятдесятиліття, за путівку в Піцунду повну вартість
доводилося платити, – атож, земля наша повна сліз, що ж тут заперечиш, – і
закінчували тим, що під час американських турне оголошували голодівку, не