отримавши вчасно чергового чека: психологічний стереотип "нарікання на
годувальника" – а ще краще його приниження, аби чувся розчавленим і винуватим:
"чурек же ваш та й вам – як тій собаці"! – був той самий, лиш загострений до
ґротескового екстремуму, плюс, звичайно, в інтелектуальному артистизмі нашим
було до Бродського як до зорі небесної...). Втім, не виключено, що значна
частина його анти-американської ієреміади виголошувалася "на адресата" –
підігріти в мені співчуття: пам'ятаю, при прощанні (зі свити вже кілька разів
надходили шепнути йому, либонь, що – пора), кротко-питальний погляд його
прекрасних собачих очей, яким ніби перепрошував за власну підневільність:
– Мы отчаливаем...
І – відкрита, вичікувальна пауза: мабуть, за його сценарієм, далі передбачалось
моє запитання – мовляв, де ви зупинилися і як би нам завтра продовжити цю
захоплюючу бесіду, бо пригадую свій, уколом, подив: чого йому?.. Як на бесідника
він видався мені трохи надміру авторитарно-монологічним, звиклим до пози
промовця, за котрим дріботить зграя Еккерманів з нотатниками й диктофонами
напоготові, – а одночасно й направду якимось не надто щасливим і – під
зовнішньою, "нобелівською" машкарою, яку, до речі, не кожен потрапить знести, –
самозасмиканим і яро-невротичним (дорогою до готелю Аскольд потвердив це
враження, розповівши, як застав був раз "побитого" Джо, навідавшись до нього по
виході розгромної критичної статті, якщо не помиляюся, в "Atlantic Monthly", –
Бродський лежав розпластавшись на підлозі й голосно стогнав, що могло означати
лиш одне: був уже сам невпевнений у тому, що пише).
...О вічно-імперський (байдуже, від особи похідний чи від структури) істеричний
зойк, адресований усьому живому: люби мене! Люби, чуєш, тварюко?! А якщо "не
любиш мене, тобто сумніваєшся в моїй любові до тебе (бо вірші – теж об'явлення
любові, добрі – завжди й неодмінно. – О.З.), в моїй все-любові, що вимагає
абсолютної, незалежної від перевірок та випробувань, віри", тоді я тебе вб'ю. "І
навіть якщо я тебе вб'ю, ти мусиш і це прийняти за акт любові" (М.Мамардашвілі.
"Щоденникові записи").
А найсмішніше, що воно "таки да", як кажуть в Одесі, акт любові. Просто, така
любов, ну що ж поробиш.
* * *
Перш, одначе, ніж "перейти до любові", як пропонував ще радянський класик,
годилося б згадати іншу нашу зустріч – навесні наступного, 1992-го, якраз у
розпалі отої "великої американської паніки", викликаної падінням СРСР.
Ратґерський університет тоді зібрав дуже гоноровий письменницький форум для
дебатів про "зміни в Східній Європі", і моя, з чималими труднощами зорганізована
невидимою українською "групою підтримки", присутність у числі панелістів була
якщо не відверто скандальною, то, делікатно висловлюючись, не для всіх бажаною –
форум спонсорувався переважно консервативними, "радянолюбними" колами (з тих, що
в добрій вірі пробували просто замінити у пресі абревіатуру СРСР – на СНД), і,
відповідно, поза блискучим гроном росіян, жодного іншого "пост-радянця" в списку
учасників, – навіть Т.Венцлови, – не було. Зате були імена, від яких усякому
шанувальникові красного письменства, без різниці мови й паспорта, мало б забити
дух, а мій, і без того збентежений, тим дужче згнітити: я була серед того
сузір'я ніхто, ніщо й нізвідки (навіть без перекладної книжки!), прийнята
господарями крізь зуби, як втерта в порядне товариство самозванка, чию
маніакальну претензію представляти якусь нікому не знану літературу людям
вихованим належиться, раз уже трапилася така прикрість, чемно іґнорувати.
Першого ж дня, коли на ланчі забіганий кельнер вивернув мені просто на костюм
півтаці з білим вином (нічого собі почин!) і я попросила в оргкомітетської дами
якесь із виставленої внизу кавалькади приписаних до форуму авт, щоб скочити до
готелю перевдягтися, вона, із сласною зловтіхою націливши на мене сліпучі
голлівудисті зуби, найлюб'язнішим голосом, де на дні шкварчала кипляча олія,
сказала: "О, не турбуйтеся, прошу, – на вас усе одно ніхто не дивиться!"
(даремно вона це сказала, бо на мене такі штуки діють, як на перегонового коня
застороги: до третьої ранку в номері я "допереробляла" свою доповідь, з
інформативної – на полемічну, і вже назавтра, зараз по її виголошенню, дістала
моральну сатисфакцію, яка набагато перевищила мої власні найсміливіші
сподівання, що, Бог свідок, випадає нечасто, причім особливо потішили – не
роздача автографів, не навала журналістів, не інтерв'ю Ен-Пі-Ар і навіть не купа