прецікавих нових знайомств, а – офіційні перепросини з подякою від головуючого з
"господарів": за те, що перед сесією безцеремонно хотів був мене "підкоротити",
додавши за мій кошт реґламенту американському русистові, – ну а назавтра публіка
вже повним ходом дискутувала відсутність інших представників "новоутворених
держав", якої раніше, просто й нелукаво, не зауважила: дотепер, коли починаю
сумніватись у можливості зламати чи бодай захитати у громадській свідомості
задубілі світоглядні стереотипи, я повертаюсь думкою до того форуму, за
емоційним нап'яттям одного з найінтенсивніших моїх випробувань, як до "діючої
моделі", й наново підношуся духом).
Бродський прибув у Ратґерс на півдня – і зовсім не того, на який було
заплановано програмою його виступ: відчувалося, що всі ті привітні, як розжарена
пательня, пані й панове – то його "команда", його група статистів, він у них
більш ніж у себе вдома (вдома, як-не-як, мусиш за собою прибирати...), і
головуючий перебивав на півслові виступ Чеслава Мілоша, бо – "одну хвилиночку,
здається, в залі з'явився Джо Бродський, прошу його на сцену!" – під вітальні
оплески Бродський підводився й довго, раз у раз спиняючись потиснути руку
знайомим, пробирався через залу, весь час стенаючи плечима із блазнювато-веселим
осміхом невчасно викликаного до дошки шибеника ("не знаю, чого ви од мене
хочете, але якщо вже так дуже хочете, то ось я"), потім так само
по-президентському ручкався, вже на сцені, з усіма по черзі "панелістами", і
щойно тоді перебитий (і на диво спокійний!) Мілош повертався до слова –
супроводжуваний надалі глухим бубонінням Джо, котрий з місця запустився в дружню
балачку з сусідом. У перерві, на ланчі (відразу по якому він і від'їхав –
мимохідь зауважу, що навіть тяжко "ветхий деньми" Сол Беллоу сповна відсидів
цілоденну програму, а Мілош, той і взагалі впродовж усього форуму не полишав
зали засідань, дозволяючи собі "кулуарити" тільки вечорами), уже в тіснішому
колі, де Бродський знову на всі боки вітався, обіймався й цілувався, хтось із
знайомих указав йому на мене: "Оксана Забужко, з України". – "Ми вже
зустрічалися – торік, у Гарварді", – щебетнула я, але фраза завмерла мені на
губах нескінченою: Бродський знову був "підключений" – левоподібний і нищівний,
обличчя від сардонічної посмішки пронизливе, тонкогубе й хижоносе, зір устелений
глумливим холодком, – тільки цим разом його глядацький партер призначався,
гай-гай, не для мене: – А я вас не пам'ятаю, – сказав голосно, з притиском. – Де
це – Україна?
Завмерла в чеканні клака зашаруділа вдоволеним смішком. * Ви що, не
бачите? (англ.)
— Can't you see*? – весело процвірінькала я ("на улыбочке, девочки, поем, на
улыбочке", як напучувала нас колись керівниця студентського вокального
ансамблю!) – і зробила два безтурботні змахи – один в його бік, другий у
протилежний: там, ліворуч од мене, сидів Чеслав Мілош, із яким ми перед тим
розмовляли. – Все ще там само, між Польщею й Росією!
Пан Чеслав голосно засміявся – спасибі йому, значно сердечніше, ніж вартував цей
жалюгідний квазінарцисичний дотеп, і його сміх підтримали: інцидент розрядився,
не встигши оформитись.
Більше я з Бродським не знайомилась.
* * *
Він мав багато друзів серед найліпших поетів нашого часу і писав про них так, як
завжди писав про літературу: кровно. Найповерховіше, однак, йому вийшло про
Волкота – у Волкота він по-справжньому "не в'їхав": не в тому сенсі, що
недооцінив, а в тому, що дивився на нього, сказати б, крізь перевернуті лінзи.
То закрупний автор, щоб я могла дозволити собі на цих сторінках "кавалерійським
наскоком" поконати невидиму і, скільки знаю, досі ніким усерйоз не спостережену
об'єктивну між ними контроверсію, тим більше, що наш читач ані гадки не має про
його доробок, тож для початку годилося б хоч дещицю перекласти. З п'єс, що дають
віршам точно скоординований, історично й геополітично, смисловий контекст –
потужну, м'ясисту життєву підсвітку, від якої наливається кров'ю кожна літера,
без того з великою ймовірністю приречена продзвеніти інокультурному читачеві
повз вуха, – передусім, висловлюючись "по-бродському" імперативно, "рекомендую"
"Приток Голубого Нілу", і тут нота бене: для американців (і для Бродського теж)
Волкот залишається майже виключно поетом, чия драматургія є таким собі
додатковим і, по суті, факультативним каналом для спускання нерозрядженої у