віршах енергії, чи, за Бродським, "виказує поетів нахил до епіки", – і не
більше. Навіть серед тих, хто працює з Дереком у Бостонському Театрі Драматурга
на Коммонвелс Авеню, нікого не знайшлося розділити зі мною, котра понад місяць
носилася з томиком його п'єс у сумочці, радість відкриття нового світу, чи не
вперше проартикульованого з такою силою: майже в усіх цих п'єсах дія
відбувається на авторовій батьківщині – одному з островів Антильського
архіпелагу, де протаґоніст – колоніальний інтеліґент, письменник, викладач і
режисер, "білий ніґер", затиснутий у лещата між колишньою метрополітальною
культурою, якій завдячує своїм вишколом, з одного боку, та довколишнім темним,
німотним масивом реальної, в прямому й переносному сенсі слова "чорної" історії,
позбавленої власного голосу, з другого боку, – мордований у трагічній самотині
своєю вимушеною "культурною шизофренією", раз у раз повторює той самий, з
погляду здорового глузду цілком абсурдний, екзистенційний вибір – здохнути
"серед своїх". Усе це, властиво, розмножена в кількох варіантах одна драма –
поза всяким сумнівом, автобіографічна4,
4 "Я перестав читати, – каже Кріс у "Притоці Голубого Нілу" заїжджому
лондонському режисерові. – Чому? Тому що ті книжки, які я читав, не мали
ні грама спільного з життям, яким я жив... Плювати мені, хто такі Шекспір,
Расін, Чехов, ані фіґа в них спільного з моїм життям чи з життям усіх цих
блеків, які там, надворі, під палючим сонцем на Фредерік стріт о
дванадцятій дня крутяться, щоб заробити на хлібчик... Я це пройшов, ясно?
Бути найбільшим письменником меншости – на фіґа, за яким хріном?.. Ви
знаєте, для кого я пишу, містере Англійський Гастрольор? Для того шиза, що
оно верещить на вулиці. Його мовою пишу" (до речі, про мову: і в п'єсах, і
в віршах Волкот широко послуговується "колоніальною англійщиною" –
креольським діалектом рідної Сен-Лусії, витворюючи при цьому дуже
специфічну власну мову, – деяке поняття про неї може дати нашому читачеві
нестак-то й силувана аналоґія з гоголівським, de facto, суржиком, за
задумом "общерусским", сиріч покликаним синтезувати велико- й
малоросійські компоненти).
драма "найбільшого письменника меншости", а ще точніше – першого її письменника:
призначеного вперше віднайти для неї "пряму мову", її власну, питому систему
знакових кодів, що одночасно й навпростець упроваджувала б її в розверзтий
простір світової культури, – інакше кажучи, "возвеличити малих отих рабів
німих", поставивши "на сторожі коло їх" – авжеж пак, "слово": романтичний пафос
півторавікової давности шевченківського дискурсу не укриє від нас, "білих
ніґерів" європейської історії, пронизливої впізнаваности описаної ситуації, що в
міжчасі, правда, перенеслася з кресів одної цивілізації на креси іншої,
американської, але нітрохи не змаліла за своїм загальнокультурним масштабом.
Атож, якщо мислити логіко-схематично – абстраґуючись від живої й теплої,
людської конкретики протікання процесів, – то історія виявиться аж надто ощадною
в наборі своїх заведено "прокручуваних" парадиґм (згадаймо "тридцять шість
драматичних сюжетів" Конті!). Трошки напруживши уяву, можна побавитися "в
умовний спосіб": якби, скажімо, свого часу Бєлінський виявив більше культурної
толеранції та широти світопогляду, та не був такий розлючений Шевченковим
"мазепинським сепаратизмом" (одне слово, якби не був Бєлінським!), – він цілком
міг би, чому ні, привітати Шевченка як ориґінального, мовно (sorry,
"діалектно"!) самобутнього російського поета (яким того, до речі, і вважала за
життя й довший час по смерті абсолютна більшість російських колеґ!), розпочавши
свою вікопомну рецензію, скажімо, такою сентенцією: "Позаяк цивілізації
скінченні, в житті кожної з них настає момент, коли центр перестає тримати. В
такі часи їх утримує від розпаду не воїнство, а мова. Таке було з Римом, а
раніше з елліністичною Грецією. Цементуючу роботу в такі часи виконують люди з
провінцій, з кресів..."
Але це не Бєлінський, це Бродський. Це його візія Волкота (поет – як намісник
американської армії в Карибському басейні, перепрошую, "одинокий вартовий
спорожнілої в своєму осерді цивілізації"): свого роду американський Чингіз
Айтматов або, радше, Олжас Сулейманов... Я зовсім не заміряюся впадати тут у
протилежну крайність, наполягаючи, що Волкот є, "наоборіт", "вест-індський
Шевченко" (Волкот є Волкот, і даймо собі на тім спокій!), проте для мене