врозумливо й більш ніж очевидно те, що для Бродського зливається в далекий і
нерозбірливий, хоч і дуже гарний сам собою, "шум припливу" (так, між іншим, і
зветься його передмова до Волкотової збірки поезій), – а саме, що переймаюча
Волкотову поезію пустельна, якась аж космічна, онтологічна самотинність – мов
катапультованість у безмежно розверзтий незалюднений простір, – самотинність,
котру Бродський власним нехибним поетичним інстинктом, звичайно, відчув і
вирізнив, але не знайшов нічого відповіднішого, ніж списати її на кошт
присутности Світового океану, поковзавшись по цій метафорі до повного її
виснаження, чи то пак відполірувавши її на гладенький і мертвий камінчик
літературщини, – має далеко не тільки екзистенційну – або й метафізичну –
природу, а куди необорнішу, безпосереднішу (і по-людськи, Бігме, трагічнішу!)
культуру, якої Бродський зроду не знав сам, а чого не знав, того не вмів
розуміти в інших. Літературний "син Ахматової", "двоюрідний небіж" Набокова,
законний спадкоємець упродовж багатьох поколінь обжитого, заселеного й
перенаселеного дому, де "усе вже було сказано", названо й переназвано безліч
разів, і немовля ще в колисці засипають брязкальцями цитат, якими воно звикає
вивіряти власний досвід (зайве нагадувати, що цей дім у принципі – хоч і не
безмежно – рухомий, переносний, і це далеко не єдине, що ріднить літературу з
імперією), – Бродський найбезтурботнішим чином прогледів Волкотове, під цим
оглядом, абсолютне сирітство, від якого не годна порятувати "мова Шекспіра й
Едварда Томаса", позаяк саму цю мову ще належить "перекласти" – і то не на
"чужий і чуждий" їй ландшафт, не на "шум прибою", що було б самозрозумілим й
нітрохи не трагічним (обживати рідну мову наново є нормальним письменницьким
призначенням у цьому світі), а – на внутрішній досвід "отого шиза, що верещить
на вулиці" і в якого іншої мови, крім тої, що принесли його предкам
завойовники-колонізатори, – уже нема: нема, крім імпортованої на ці широти
англійської, іншого інструмента дізнатись, про що він кричить. Волкот пише
первозданно-"сирими", сиричуватими словами – не тому, що вони набрались вогкості
в океанічному повітрі, а тому, що вперше мусить пропускати крізь них мукаючий
стогін доти німого, в своїй німоті грізного й непевного світу, з яким стоїть –
сам на сам, як колись Адам перед світом тварним: ні Шекспір, ні Едвард Томас
йому тут не порадники. Що це гра в "пан або пропав", сам Волкот сповна
усвідомлює, з правдивим метафізичним викликом кидаючи у вічі долі формулу, котра
звучить, далебі, однією з найпронизливіших у світовій літературі маніфестацій
одинацтва: "either I'm nobody, or I'm * Або я ніхто, або я – нація.
(англ.)
a nation"*, – та отож, питання відкрите, цей світ знаходиться в процесі
само-творення, само-становлення (становлення з хаосу – космосом: культурою), і
якою буде остаточна відповідь, навпростець залежить від самого поета-деміурґа
(Бродський, до речі, відзначає поміж інших і цей рядок, але все, що спромігся з
його приводу сказати, то єдино подивуватись його "вокальною силою": прекрасний
приклад того, як по-звіриному точно він відчував – і як обмежено потрапляв свої
відчуття розуміти). Тобто, мова мовою, але крізь неї у Волкота вчиться
промовляти настільки культурно "сиричувата" – необроблена, не займана словом –
реальність (в чому, між іншим, і криється джерело Волкотової розпираючої горло і
рядок сили, яку Бродський теж цілком проникливо протиставляє вияловленій
порохнявості, енергетичній "спорожнілості" цивілізаційного "осердя"!), що
неупередженому одразу видно: перед нами – ох не "останній" (хранитель гинучої
цивілізації), а, якщо й не "перший" (провісник нової), то принаймні посередник,
сполучна ланка між двома (як застановлявся іще Плужник, "скільки слів лишилося
від Трої, що забрав собі на оди Рим?").
Власне, тут для Бродського "преділ, іже не прейдеши": як потенційна, наступного
століття культура, і навіть, коли завгодно, "цивілізація" (я все-таки з вишколу
"шпенґлеріанка" й розрізняю ці поняття...) всі ті "чучмеки" (що за миле слівце!)
його не переконують, якщо тільки не виявляють шанобливої готовности зайняти
звільнених колоніальними арміями постерунків, – щойно тоді й можна проголосити
над ними схвально, як Остап Бендер про мадам Грицацуєву, – мовляв, "в центре
таких субтропиков уже нет, но на периферии, на местах, еще встречаются"... А
коли серйозно – він справді, невдавано й нелукаво, бачив світ розміченим, як на