читати?..
В цьому останньому пункті Він, одначе, може бути цілком спокійний: Вона читає
майже виключно те, що Він для Неї (чи, коли завгодно, про Неї) понаписував, –
ну-бо звідки Їй знати про існування якихось інших писань або, сміх сказати, й
собі спромогтися на щось рівноцінного, коли має повні руки зовсім іншої
роботи?... Що з того виходить, неважко пригадати, навіть не надто напружуючи
історико-культурну ерудицію: пропоную читачеві до вибору для любої вподоби дві
рівноправні й взаємозамінні – настільки, що їх годилося б умістити на двох
паралельних шпальтах, якби це не утруднювало процесу читання, – версії
продовження думки, "власне-феміністичну" і "власне-колоніальну". Отже,
"ФЕМІНІСТИЧНА" ВЕРСІЯ
... кілька століть Вона із святобливим запалом тренуватиме себе у ролі
прекрасної Беатріче, бідолашної Біче Портінарі, що так загадково була
прошпацирувала перед очима Данте без жодного слова, наче манекенниця помостом,
після чого дисципліновано померла – так би мовити, виконавши своє життєве
призначення (а коли на початку двадцятого століття Леся Українка візьме та й
нагадає, що не все з тим проходом було так гарно, як нам співалося, – що в
житті Данте була взагалі-то й інша жінка, взагалі-то, знаєте, панство,
дружина, і якраз вельми жертовна – прала, куховарила, дітей родила, і чом же
про неї ні словечка, – то хіба ж якийсь там один віршик переважить усю
дантологію?!.), – і любитиме Вона, як велено, Наташу Ростову й засуджуватиме
Анну Кареніну (а коли, знову ж у двадцятому, Ахматова облає Толстого "мусорним
старіком", доводячи, що Аннині почуття в романі є всуціль фальшиві, вигадані
автором з явною повчально-тенденційною метою, то це теж можна пустити повз
вуха, бо що там Ахматова проти Толстого?), – ну і так далі...
"КОЛОНІАЛЬНА" ВЕРСІЯ
... два століття Вона слухняно виголошуватиме у себе вдома анафему своєму
останньому видатному державному діячеві по ним-таки споруджених храмах, а коли
храмів не стане, пам'ятатиме вже тільки, що той був неґативним персонажем
пушкінської "Полтави", та й загалом усю себе помалу-малу призвичаїться бачити
таким собі комічним, "трикстеруватим" героєм сусідньої історії – добродушним
або злобним, але завжди хитрим жлобом у баранячій шапці й широких, як Чорне
море, шароварах з пляшкою горілки за поясом, зугарним єдино співати й
танцювати гопака (як "хороший") та ще по п'яному ділу "різати панів" із
наллятими кров'ю очима (що за огида!), – в такому перебраному вигляді буде
явлена Їй навіть Її аристократія, – а в далеко ширше санкціонованій (і взагалі
симпатичнішій!) жіночій іпостасі – гарненькою смаглявкою-"хохлушкою" в плахті
й вишиванці, що віддається десь "на природі" (дуже мальовничій!) заїжджому
бунінському "паничеві", а в комфортабельніших умовах, проте з неменшим для
сусідської літератури зиском, – Алєксєю Некрасову, Леоніду Андреєву, Ісаю
Солженіцину, ну і так далі...
Не думаю, ніби припускаюся якої-будь натяжки, так підкреслено "фемінізуючи"
колоніальну проблему (в цьому більше глузду, ніж може видатися попервах, як
тільки візьмемо до уваги, що природа імперії номадична, тоді як колонії,
навпаки, – осіла, а кочівництво давно, й не самими тільки психоаналітиками,
пов'язується з чоловічим началом, хліборобство ж, відповідно, з жіночим, – як
своєрідні "янь" та "інь" цивілізації). Проте в даному випадку ця аналогія (як і
цей понад міру розтяглий відступ!) потрібна мені з суто прикладною метою –
прояснити те, що вище названо головним культурним смислом нашої епохи, під
оглядом чисто мовної суверенізації "колонізованого". Питання, як (якою мовою чи
дискурсом) писати про те, про що ніколи не писалося панівною культурою, і для
чого, відтак, не існує наскрізно тяглої традиції (якщо якась і існує, то геть
фраґментарна, похована в скалках і уламках під тяжіючою архітектурною озією
структурно цілісної, повної, виробленої й якісно укшталтованої культури
"колонізатора", звідки її ще належиться, тяжкими й цілеспрямованими
археологічними надсадами не одного покоління, добувати й реставрувати7),
7 З цього приводу популярна хорватська романістка Дубравка Уґрешіч
зауважила якось, що югославський письменник не міг ані вивіряти себе
Толстим, ані скидати Толстого з пароплава сучасности – просто тому, що не
мав у себе Толстого...
– то, без перебільшення, головний нерв творчости кожного "письменника меншости",