області було винесено сорок (!) смертних вироків за політичними
обвинуваченнями в "зраді батьківщини", себто в сепаратизмі.
різниться від міфа-оригіналу й дечим істотнішим — сумною правдою, що сповна від
крилася людству, либонь, аж унаслідок ґеополітичних струсів, спричинених двома
світовими війнами, переселенською практикою тоталітарних режимів та масовими
міґраціями, Коротко, якщо для гомерівського грека безсумнівною була сама
наявність Ітаки як незмінної духовної вітчизни, дому, "отчого порога", себто
місця-куди-можна-повернутися, — то Одіссей кінця 20-го століття, кидаючи,
нарешті, якір біля омріяного рідного берега, ризикує не тільки бути невпізнаним
— він ризикує сам не впізнати Телемаха. І Пенелопи. І палацу. І тої няньки, якій
належиться пред'явити шрам. Змилуйтесь, люди добрі, скажіть, на Бога, як зветься
цей острів?..
Ітаки немає — та Ітака, що світила Одіссеєві на дні смердючої печери циклопа, що
вела його крізь морські урагани й виривала з лап організаторів незліченних
"свинських ферм", Ітака, пам'яттю про котру він, властиво, й вижив, —
виявляється, існувала тільки в його уяві. З цього моменту починається правдива
драма Одіссея: досі-бо, в які б халепи не потрапляв, він був — Одіссей, цар
Ітаки. Не знайшовши Ітаки на сподіваному місці, він більше не знає, хто він.
Психологи йменують цей стан кризою тожсамости. Але й психологи губляться в
дефініціях, коли в ситуації Одіссея опиняється цілий народ.
Франц Фанон проти Леоніда Кучми
Властиво, в ситуації Одіссея приречений опинитися кожний народ, який переходить
від колоніальної залежности до самовладного й самочинного існування.
Колоніалізм-бо, перетворюючи підбитий народ із суб'єкта власної волі на об'єкт
чужої, неминуче відчужує його від себе самого, в метафізичному сенсі відправляє
у вигнання — навіть і без жодних депортацій. Відповідно головний смисл
деколонізації — то повернення нації "до себе додому", поновне опанування "собою"
і всім "своїм" — від земельних надр до історії й культури. На центральних
вулицях сьогоднішнього Києва поміж п'ятиметрових реклам ІВМ, Hond'и й Lego
впадають в око велетенські табло з яскравим, синьо-зелено-золотим київським
краєвидом: дніпровські кручі, ріка в ажурному плетиві мостів, сяючі на сонці
лаврські бані в кучерявій парковій зелені, і поверх усього — розгонистий напис:
"Кияни! Це ваше місто!" Фізичний образ — так немовляті тицяють на його
відображення в дзеркалі: це — ти, бачиш, це — ти... Одночасно український
президент заявляє пресі, що за чотири роки незалежности національна ідея не
зуміла виправдати себе як загальнодержавна ідеологія, а українська поетеса
нарікає на сторінках наймасовішої газети, що Україна ніколи ще не була так
далеко від України, як тепер. Новою, несподівано "своєю" країною невдоволені
всі, на всю широчінь політичного спектра: від пенсіонерів з орденськими
планками, котрі зненацька опинилися за межею бідности, натомість збагачені
знанням, що змарнували молодість, воюючи за чужу й ворожу імперію (ну й не
вхопить чоловіка трясця від таких струсів на старість?! — а не забуваймо, що
саме пенсіонери становлять більшість дорослого населення, нинішні українці —
стара нація...), до щирих патріотів, які в брежнєвські роки наважувались на
вулицях уголос розмовляти по-українському, потай співали заборонених пісень і
мріяли про Шевченкового "Кобзаря" без купюр, а сьогодні, з усім своїм
довгоплеканим стражданням (бо ж, коли страждання стає повсякденням, не
залишається нічого іншого, як його полюбити, — підрадянський український
патріотизм був глибоко мазохістським явищем...), виявились безжально списані
насмішкуватою, енергійною, комп'ютернo грамотною молоддю кудись у дев'ятнадцяте
століття.
Невдоволені то невдоволені, а от на стурбоване запитання соціологів (вочевидь
занепокоєних білоруським прецедентом) — чи стали б ви голосувати нині, 1995-го
року, за українську незалежність? — абсолютна більшість, так і хочеться сказати
— "похмуро", підтвердила своє рішення чотирирічної давности. Мова, отже, не про
ту чи іншу політичну погоду. Мова про Ітаку — про ту, яку ми поки що готові
впізнавати тільки на ґлянсованій листівці з синьо-зелено-золотим краєвидом.
Реальна Україна виявилась "не така".
Якби президент Кучма читав Франца Фанона, його невдавані бідкання з приводу
того, що "національна ідея не спрацювала", можна було б узяти за докір нашій,
по-радянському розумово малорухливій, до голизни прорідженій репресіями й, за