і власне ці "муки дискурсу" (що їх Бродський із такою приголомшливою, як на
нього, естетичною короткозорістю пустив повз увагу у Волкотові) вже виокремилися
в один із чільних предметів феміністичної літературної критики. Саме історія
жіночої літератури засвідчила, що "довга дорога до себе", до єдино-адекватної
"власної мови", необхідно починається для "колонізованого" (тут краще б сказати
– "колонізованої"...) – із, а куди ж дінешся, досконалого опанування "мовою
колонізатора", із проникнення "зсередини" в його
8 Підозрюю, саме це й має на увазі Волкот, коли згадує в одному вірші,
доволі ядучо, свою "sound colonial education" ("ґрунтовну колоніальну
освіту"), – причім Бродський, у добрій вірі й не змигнувши оком, бере цей
погано прихований сарказм мало не за гордість тубільця, що, так би мовити,
"вивчивсь і вийшов у люди"!
культуру8 – попервах навіть крадькома, під личиною "його" імені: Жорж Санд,
Марко Вовчок, Джордж Еліот (логіка прозора: якщо не викриють, не впізнають,
значить, "я можу не гірше", і ця типово колоніальна настанова міряти себе не
своєю питомою, а накинутою ззовні мірою, – не собою, а "ним", – затримається
надовго, а багато в чому заціліє й дотепер – попри всі "жіночі" Нобелівки 90-х,
попри всі мільйонові наклади різномовних "Антолоґій жіночого письменства" й
бібліотеки феміністичної критики...). І от щойно в процесі опанування
"чоловічими", "енкратичними" формами мови (наприклад, романним жанром)
відбуватиметься поступове, напівнесвідоме перекроювання-"підгонка" їх "під
себе", на свій штиб, аж доки форма не "вибухне" під цим упертим внутрішнім
тиском і не явить уже в готовому вигляді (тобто, в усій повноті сильних і
слабких сторін), як Афіну з голови Зевса, – ну хоча б автентичну й цілком
самостійну "жіночу прозу", від Вірджінії Вулф до Емми Андієвської дуже
типологічно одностайну: лірико-монологічну, "нутряну", сюжетно "нелінійну", всю
в хитросплетіннях асоціативних розгалужень, – одне слово, "іншу", з зовсім
відмінним од чоловічого раціоналістичного, відсторонено-"об'єктного" способом
моделювання світу... І тоді, між іншим, з'ясується прехимерна штука – а саме, що
якраз таку "іншу прозу" тисячу з гаком років тому писали були в Японії дами
Хейянської епохи (Мурасакі Сікібу, Сей-Сьонаґон...), котрі, власне, й стали
засновницями японської національної літератури (поки їхні заклопотані справами
історичної ваги мужчини самовіддано шпарили по-китайськи), – а значить, ідеться
про явище, яке не втискається в рямці не то жанру, а й, страх сказати,
конкретної національної культури! – і в таких ото відкриттях поступово, крок за
кроком, стануть проступати крізь тьму історії обриси затопленої Атлантиди –
ніколи сповна не допущеної "на світло рампи" альтернативної – жіночої – культури
людства: із своїми іманентними законами, які ще тільки належить відкрити, із
своєю занехаяною традицією, яку ніколи досі не викладали у школах, – і вперше за
багато століть зродиться підозра, що вимагати від жінок, на доказ їхньої
"культурної спроможности", "собственных Платонов" і іже з ними – то, либонь,
загалом розумніше, аніж допоминатися, як апокрифічний сержант з анекдота у
студентів: "Єслі ви такіє умниє, чєво ж ви строєм нє ходітє?", – що в жінок, і
своя осібна "хода" (логіка мислення), і, відповідно, свої, незбіжні з
чоловічими, критерії ґеніальности (не системність Платона – а пластичність
Діотіми, що, бач, "не вписалася" в маскуліноцентричну філософію), а відтак і
справді, здається, настав час переписувати наново занадто вже "монодійну"
всесвітню історію культури...
Література "третього світу" вочевидь торує зараз цей самий шлях – тільки що з
невеличким зсувом у часі. Всередині кожної з учорашніх "імперських" культур
(по-"бродському", "цивілізацій") працюють, сказати б, свої "Волкоти", що з
марґіналій перейшли у "мейнстрім", переповнюючи його собою й трансформуючи "під
себе" в історично блискавичному темпі. Звісно, всі вони різні за масштабом
таланту, і взагалі різні, але об'єднані типологічно однаковими "муками
дискурсу": старі, "європейські" з походження форми вже "потріскують", Емі Тан
компонує роман за законами китайської головоломки, Тоні Моррісон перекладає
американську історію на мову негритянської містики, Шерман Алексі вживає добрий
старий тріллер єдино на те, аби перевести його "в режим" непідробно
метафізичного жаху, зродженого загибеллю індіянської цивілізації (згадую