навмання тільки відносно недавні сенсації в англомовному світі), а критики
збилися з голосу, на всі лади товкмачачи про "крос-культуралізм" і водночас
інтуїтивно здаючи собі справу, що цей термін уже геть нічого не пояснює, бо
насправді під зношеною шкірою колишньої "колонізаторської" культури вже далеко
не перше десятиліття назріває щось більшого – "процес пішов", як любив
примовляти один політичний небіжчик, і тенденція має вельми недвозначну знайому
спрямованість: ми явно на порозі відкриття ще однієї глобальної "культурної
альтернативи" (правда, ця нова Атлантида ще не окреслилася як цілість, але
частота й потуга "підводних поштовхів" дають змогу плекати найсміливіші надії та
сподівання, а це, як розуміє читач, заняття цілком самодостатнє!).
Так імперіалізм доби великих географічних експансій поспіхом вичерпується "в
духові" – в своїх останніх життєздатних вислідках, зацілілих "на денці". Вік
його – календарний, рівно як і "метаісторичний" (за Д.Андреєвим мовлячи), –
справді добігає кінця. Акурат у цьому місці послужлива пам'ять, прибравши
відповідну до оказії міну сестри милосердя, й підсовує оту навдивовиж прозірливу
цитатку:
"Век скоро кончится, но раньше кончусь я"...
Відходити вчасно – то теж, що не кажіть, знак богообраності.
* * *
А тепер, нарешті, "про любов". Бо саме так уперто називає "колонізатор" своє
почуття до "колонізованого", скільки б той не опирався й не добирав арґументів
до викриття, на його погляд, безсумнівної облудности подібних заяв: де як де, а
в цьому пункті їм воістину "не зійтися вдвох", хіба що розрив їхнього зв'язку
нарешті уможливить постання "третьої", сторонньої точки зору на нього. В
українській думці ХХ століття це питання вже піднімав, у статті 1975 року,
Ю.Шерех-Шевельов – полемізуючи з тими російськими дисидентами, котрі, цитую,
"прилюдно освідчилися в любові до українців" (а властиво, відсторонюючись, із
притаманною йому коректністю, від таким чином запропонованих братніх обіймів
антикомуністичної солідарности): "За що нас люблять, з першого погляду не зовсім
зрозуміло. Адже мови української вони, як правило, не знають, а про культуру
мають уявлення хіба з випадкових вражень і джерел другої руки. Хіба за карі очі
й брови шнурочком? Чи за хахлацькі журливі пісні?", – і далі, після низки
по-шерехівському блискучих пасажів стосовно колоніалізму взагалі та російського
зокрема, – дуже точна, попри всю позірну іронію, заввага, що "Петро І любив нас,
коли палив Батурин, і Катерина ІІ, коли знищувала Гетьманщину й Січ", із логічно
приналежним висновком про можливість наведення нових мостів між Україною й
Росією ("в атмосфері нового – і перевіреного – довір'я") щойно після того, як з
боку "росіян як групи" надійдуть декларації не любові, а якраз супротивно,
"повного невтручання в українські справи".
Двадцять років тому до цього мало що можна було додати (крім хіба оберемка
легкозаймистої риторики, в якій дотепер іще вправляються деякі наші загублені в
часі патріоти, не помітивши, що в міжчасі з традиційного анти-колоніального
дискурсу всяка "займистість" якраз дощенту випарувалася – і слава Богу). Але
сьогодні, коли ми вже можемо бути порозуміло-широкосердими до усіх і всяких
декларацій учорашнього "колонізатора" ("можемо" не тільки в сенсі "можемо собі
дозволити" – без загрози для себе, усуненої крахом імперії, – але також і
завдяки забезпеченому нам нашою "ґрунтовною колоніальною освітою" об'єктивно
привілейованому, з величезною "форою" щодо росіян, пізнавальному становищу:
зрозумілості й прозорості для нас – російських культурних смислів, на тлі повної
"темности"-невчитности наших – для "росіян як групи", – саме тут відкривається
ще одна, зовсім мимовільна культурна перевага "колонізованого" над
"колонізатором": перший, в разі йому поталанило зберегти свою тожсамість,
парадоксальним чином виявляється "на виході" з епохи імперіалізму багатшим,
"ліпше оснащеним" від останнього, позаяк хоч-не-хоч диспонує ширшим набором
культурних кодів, уміє і "по-своєму", і "по-їхньому", здобувши тим самим
додаткове число "ступенів свободи", надлишок умислової пластичности,
варіативности, а відтак, природно, й потенційно
9 Невеличкий відступ: цю думку я вперше спробувала сформулювати на
тому-таки Ратґерському письменницькому форумі – говорячи про різницю між
"великими" й "малими" літературами й процитувавши для ілюстрації
єврейського поета Я.Ґладштейна: "різниця між Т.С.Еліотом і мною в тому, що