я мушу його читати, а він мене ні", – тим гірше для "Т.С.Еліота"
(абстрактного, звісно), доводила я, адже "знати" для людського духу згори
й за всяких обставин вище, ніж "не знати", і додаткові "освітні
зобов'язання" "письменників меншости" мають тільки додавати їм сили,
розширяючи амплітуду голосу, – перевага, якої автори "великих літератур"
виявляються позбавлені (цитую з відеозапису)... Епізод, проте, на цім не
скінчився, і я його наводжу зовсім не через пандемічну для українських
літератів хворобу автоцитування, бо найцікавіше було далі. Даючи
організаторам дозвіл на публікацію свого виступу (в дуже-таки
"великолітературному" журналі), я легковажно згодилася (трохи й потерпаючи
за свою "сирівчану" англійську) на редакторську правку – як мене
запевнили, суто косметичну. В остаточній верстці, одначе, увесь мій
повищий "наїзд" на "великі літератури" виявивсь безслідно й охайненько
скресленим – абзац закінчувався цитатою з Ґладштейна, і жодних коментарів
по тому. "Велико-літературний мейнстрім" просто виплюнув органічно чужу
собі ідею неперетравленою – і в цьому також "Захід є Захід, а Схід є
Схід"...
продуктивніші шанси на майбутнє9), – отож сьогодні, коли ми можемо, нарешті,
нічим не ризикуючи, спробувати стати на російську точку зору, час повернутися
знову до сакраментального запитання, "за що нас любили" – від Петра І й Катерини
ІІ до Олександра Солженіцина та Йосифа Бродського.
Вірш Бродського "На незалежність України", роздрукований деякими київськими
виданнями з магнітофонного запису, під оглядом мистецької вартости навряд чи
заслуговує на включення до збірки авторових вибраних творів (тим-то, либонь, і
не публікувався за життя): злобний, до сливе "клікушеських" інтонацій, зрив
голосу на чисто пропаґандивні скреготливі обертони типу "ах ви,
10 Тут знов нота бене: останнім часом мені чимало довелося виступати на
захист лайливої й ненормативної лексики, здатної слугувати в літературі
засобом виразности абсолютно унікальним, ба й незамінним для позначення
тих "інфракультурних" сфер реальности, котрі вже, сказати б, поза засягом
людяности – непіддатні до впорядкування й просвітлення словами людської
мови: на тій межі знімається табу на інцест, із якого ґенетично "єсть
пішла" всяка культура взагалі – через переродження первісного стада в
родову громаду, – й відбувається мовби зворотне впадання у морок тотальної
заглади і вселенського хаосу, в те, що по-російському личкується
надзвичайно точним словом "бєспрєдєл" (недарма мат завжди є дискурсом саме
таких душозгубних, особистісно "трансцендентних" ситуацій – в'язниці,
фронту, каторги і т. ін.). Бродський, сам не з чуток знайомий із
російсько-радянським "бєспрєдєлом", часами потрапляв володіти цим
соціолектом віртуозно-прецизійно – наприклад, у знаменитій "Виставі" або,
ще краще, в фіналі "Похорону Бобо" ("Я верю в пустоту. /В ней, как в Аду,
но более херово. /И новый Дант склоняется к листу /и на пустое место
ставит слово", – тут ненормативне слівце, навпаки, несподівано "олюднює",
утеплює й одомашнює "трансценденцію" вже цілком метафізичну,
моторошно-крижану, бо тогосвітню, щодо якої література після Данте справді
воліла відбуватися стриманим гамлетівським "the rest is silence"). Далеко
гірше пішло йому з "ненормативами" в соціальній антиутопії – п'єсі
"Мармур", де ґротескова умовність ситуації явно вимагала більшого мовного
пуризму, й потоки недоречно "конкретної" "блатної лексики" одного з
персонажів справляли тільки непотрібно брудне враження, – ну а вже в
"анти-українській" "анти-оді" Бродського й зовсім зрадило почуття
художньої міри: тут його адресовані "хохлам" лайки найбезпосереднішим
чином змикаються з "енкратичним" сленґом радянської "контрпропаґанди" – з
пріснопам'ятними памфлетами 70-х під заголовками на кшталт "На смітнику
історії" та "І земля їх не прийме", з референціями в бік Канади (гаразд,
хоч не "американського імперіалізму"!) та ритуальними хамськими, в дусі
журналу "Безбожник", прокльонами, відпекуваннями й відпльовуваннями. У
Бродського, правда, задумливіше – "Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он
вспять покатит", – але від того не менш анекдотично й мимохіть наводить на
гадку про схожі "рефлексії" фольклорного поручика Ржевського. Глибша,