внутрішньокультурна іронія ситуації полягає в тому, що й цей "плювок"
виявляється цитатою – з Тичини доби "Космічного оркестру", котрого
Бродський напевно ж не знав: "Наш страшний суд прийшов. /Це ж він укинув
борозну, якої ввік не переореш. /Це ж він нам плюнув у Дніпро /і розділив
надвоє", – як тут не згадати геґельянську тезу про історію, повторену
двічі, вперше – як трагедію, вдруге – як фарс: те, що в другій декаді
століття було для України справді "страшним судом", в останній обернулось
– невеличкою римованою істерією в залі американського коледжу, перед
жменькою студентів славістики...
такі-сякі"10, у поєднанні з тасуванням тих самих заяложених карт "колоніального
набору" російської літератури XIX століття ("ой ты, левада, степь, краля,
баштан, вареник") та ще якоюсь особливо настирливою, просто-таки театральною
жестикуляцією – споконвічним викажчиком естетичної безпорадности (таким
порожнім, неконвертованим словом-"жестом", недарма на різні лади мусованим, є і
оте монотонно-занудне посилання "на три буквы, на все стороны четыре", і
"метацитати" та реалії, "цитовані" таки однозначно "з джерел другої руки" –
навіть до "випадкових вражень" не дійшло! – а це ж, нагадаю, писано великим
мандрівником, автором різних "дивертисментів", від литовських до мексиканських,
який, в принципі, умів відчувати чужі культури дуже навіть
смислово-безпосередньо, без жодних тобі газетярських підказок), – усе воно вкупі
створює ефект, з одного боку, вельми несмачний, "аґітпропівський", цілком у дусі
(й "букві" теж) гнівного потоку лайок та улюлюкань, котрим тоді-таки "на
незалежність України" так ірраціонально-агресивно "прорвало" було російські
мас-медіа, – а з другого боку, й трохи "чудний": не "очуднюючий", як годиться в
мистецькому ділі, а от власне що "чудний" сам собою – цебто, стосовно свого
контексту: адже автор – поет, щирість почуттів якого, навіть і в цьому
"архісквєрному" (як любив висловлюватися "патрон" його рідного міста) тексті –
поза сумнівом, тож читачеві зостається хіба розвести руками: та чого ж це
чоловіка так за живе взяло? Що йому Гекуба? Сам же писав був колись: "Империя –
страна для дураков", – звідки ж тепер цей юродивий надрив, нескоординоване
розмахування руками, схлипи п'яного москаля (поручіка Ржевского?), "слеза из
глаза", на яку, мовляв, "нет указа"? Чого, спитати б, "стулья ломать"? За чим
голосити?..
"Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду..."
Ні, не причулося. Сумніву нема: перед нами справді лемент ображеної любові. Так,
"звонкой матерью паузы метя" (спасибі й на тому, бо "мог бы и шашкой"!), репетує
муж-алкоголік услід дружині, що втікає від нього світ за очі в самій сорочці,
або владна самотня матір – услід своєму перерослому чадові, що безсоромно
надумало женитись і накивати п'ятами у власну сім'ю. Буває така любов. Якщо
зобразити всі незліченні іпостасі цього почуття у вигляді спектра, то ця
розташується десь скраю, в "інфрачервоній" його частині – там, де Ерос
навпростець зливається з Танатосом, переходить у нього: її називають демонічною,
тиранічною, упиричною, деструктивною, а я б назвала "фаґоеротичною": пожираючою,
бо головна її прикмета – то органічна незацікавленість в "інакшості" свого
об'єкта, ненаситна й жагуча хіть його привласнити, оповити, внерухомити, зробити
частиною себе ("жена не сапог, с ноги не скинешь"!), отже, в ліміті, –
проковтнути й перетравити. Щось від цієї любові завжди існує між напасником і
жертвою – "я тебе люблю, я тебе з'їм", – починаючи від найбільш ранніх форм
культури, від мисливських ритуалів доби палеоліту, доводять нам антропологи, від
наміченої, дослівно облюбованої жертви убивця вимагав не чого іншого, як так
само любові у відповідь – згоди на забиття. Поїдання серця мертвого ворога було,
власне, актом освідчення небіжчику в щонайглибшому захопленні – своєрідним
"чорним" аналогом злиття сексуально-орґіастичного (зрештою, і в цьому останньому
оральний секс – то теж, правдоподібно, відгомін того самого невитравного
"привласнювального" інстинкту). Християнська реґламентація чуттєвої сфери
витіснила цей смертоносно-захланний компонент любові із санкціонованих
міжлюдських стосунків, списавши його за сатанинським відомством, але
сублімуванню його на рівні суспільних – міжетнічних, міждержавних,
міжконфесійних тощо – стосунків вона, розуміється, зарадити не могла. Коли