імперії розтеклися по обидва боки глобуса – вогнем і мечем невтомно кохати
колонізовані землі (от де неміряне поле розгулятися засниділому по кабінетних
кушетках новітньому психоаналізові!), тодішня Московія, майбутня Росія,
різнилася від своїх західних посестер не тільки, як пише Е.Саїд, безпосередньою
прилеглістю колоній та відсутністю культурних і економічних перепадів між ними й
метрополією (приєднані землі незрідка і в культурному, і в економічному
відношенні стояли вище, як-от хоч би й у випадку гетьманської України), – вона
різнилася й дечим посутнішим, перед чим Е.Саїд свідомо пасує, вилучаючи Росію зі
своїх концептуальних побудов, а шкода, – маю на думці асиміляцію як нав'язаний
колоніям категоричний імператив співжиття і, водночас, спосіб постійного
становлення власної "метрополітальної" тожсамости: поглинувши "іншого",
оновитись самому. Англія без Ірландії – то просто Англія без Ірландії, та й
годі. Росія без Малоросії – то вже якась інша Росія, нова й собі самій ще не
зовсім зрозуміла, тож як їй не ображатися на такий неочікуваний "відруб" своїх
"хохлів"?..
"За що нас любили", ясно як день Божий, чого там лукавити: за приналежність
любили – за врослість у шкіру й під шкіру ("с ноги не скинешь!"), у мову,
культуру й історію-за-Ключевським, за "тысячу лет христианства" й Сковороду як
батька російської філософії, за Гоголя і "южную школу", за ті краплі крові, що,
як виявилося, "текут в каждом русском" (але чомусь не в зворотний бік!), – одне
слово, за їстівність і легкостравність (також і неметафоричну, буквальну:
імперська географія не випадково завжди має "кулінарний" ухил – це мовби пряме
запитання незнайомому, "з чим тебе їдять": ось ти, в газирях, – означаєш шашлик
із цинандалі, а ти, вусатий, – вареники з сиром, – як співалося з року в рік у
незабутній новорічній, "украинский пирог мы едим за столом, запивая его
молдаванским вином", – задля справедливости відзначу, що американська
цивілізація тут недалеко відбігла від російської, масово редукуючи імміґрантське
"розмаїття культур" – до розмаїття кухонь). Те ж, що не перетравлювалося, і далі
вперто демонструючи нерозчинну окремішність, закономірно викликало в імперському
шлункові роздратоване бурчання, – нічим, і то таки нічим іншим не дається, попри
всю можливу акробатику мозкових звивин, витлумачити ті абсолютно ірраціональні
викиди агресивности, ну просто-таки реактивні збурення білка, що їх провокувало
в, здавалося б, найбільш інтеліґентних та вирозумілих російських інтелектуалах
уже саме лиш безневинне звучання української мови – хоч би які особисті
претексти вони самі, яко "мислячі тростини", силкувалися віднайти для таких
позірно неадекватних (а властиво, дуже навіть адекватних –
імпульсивно-відторгаючих родових, надіндивідуальних) реакцій. Так Ахматова,
заводячи – на запитання Л.Чуковської, чи любить Шевченка, – мову начебто про
зовсім інші речі: "У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не
полюбила и язык..." (пояснення для письменника дуже-таки інфантильне – все одно
якби на запитання "чи любите Гюґо?" відказувати – ні, мовляв, бо мені в Парижі
боліли зуби), тут-таки з місця зраджує істинну – родову,
тварно-відпірно-самозахисну – природу своєї нелюбовi: ""Мамо", "ходимо", – она
поморщилась, – не люблю" (а оце вже "воно": так і чуєш цю знущальну інтонацію
передражнювання, а насправді нестравлення – інтонацію цілого "підшлункового"
масиву російської культури, від етнічних анекдотів в ефірі до невеличкої, –
либонь, десь зі швейцарську завбільшки, – армії стереотипних
романно-кінематографічних жлобів у вишиванках, – масиву, від якого й вірш
Бродського відбрунькувався, вважати, "готовченком" – весь із позичених
знаків-кліше, майже без запліднюючої участи індивідуального духу). Травматичний
особистий досвід, якщо такий і буває, тут ніколи не причина – радше прикриття.
Можна з місця вилічити десятки прикладів, коли ніякого особистого досвіду ні з
чим українським не було взагалі (та й чи був він у Бродського, окрім як зі
Сковородою?) – а від "мамо" й "ходімо" людей так само відрухово пересмикувало
іронічним ощиром: от же Булґаков, приміром (ще одна "людина імперії" в
найпрямішому сенсі слова), провів у Києві вельми благополучні, коли не щасливі,
дитинство і юність, і любив Город незмінно ностальґійно-ніжною, як перше
кохання, любов'ю, вкупі з Гоголем і – з його подачі – українською демонологією,
сліди якої вельми відчутні в "Майстрові і Марґариті", – а між тим на сам вид