слова "їдальня" з чоловіком починало діятися щось уже аж, далебі, непристойне,
близьке до втрати не то голосового, а й м'язового контролю... Слово сліпило –
непривласнюваною самодостатністю, а тому відбирало його Город не менш рішуче,
ніж це замірялася вчинити петлюрівська армія, увічу якої він так само на іншу
художницьку реакцію, крім відвертої карикатури, здобутися не в силі. До речі, в
тій-таки "Білій гвардії" (петлюрівський "анти-міф" який у колоніальній культурі
неминуче виявився непорівнянно "гучнішим" за міф, скажімо, тичининського
"Золотого гомону", довгі роки забороненого, а згодом безбожно перекупюрованого
"червоною підкладкою" навиворіт) показано, з усією нерефлексивно-безпосередньою
прямотою, вихлюп тої самої ображеної імперської любові, – в епізоді, де
Мишлаєвський, ввалюючись до Турбіних із помороженими ногами, на всю губу лає
прикиївських "достоєвських (?!!) мужичків-богоносців", з яких йому вдалося
витрусити сани з кіньми лише під дулом пістолета. Радість діда з Попелюх, який,
узявши, було, білих офіцерів за УНР-івських, сповіщає їм, що хлопці з села "усі
побігли до Петлюри", для ураженого в найліпших почуттях (вірі в російський
народницький ідеал) Мишлаєвського – ніж у спину саме тому, що він рішуче – після
всього! – відмовляється бачити найочевидніше: це "не ті" мужики, про яких писали
11 Тут, звісно, вплутується ще й хронічна російська хвороба "двох націй",
яку діагностував уже П.Чаадаєв, – прірва між освіченими й неосвіченими
класами в Росії, з її чотирма століттями кріпацького землеволодіння, була
такою не по-європейськи колосальною, що російському інтеліґентові (я,
розуміється, не Мишлаєвського маю на думці) в цій ситуації, справді, всі
на світі "орачі з сіячами" могли "з того берега" зливатися водно. А проте
безсумнівно, що після перших сімдесяти років кріпацтва (друга –
радянськи-колгоспна і куди більш катастрофічна – сімдесятка випала на долю
українського селянства вже в ХХ столітті й аж тут викінчила його фатально
і, схоже, безповоротно), на початку століття різниця між українським і
російським селом ще мусила впадати в вічі навіть незацікавленому. Знову
визнаймо за Бродським певну інстинктивну рацію: кидаючи вслід "хохлам", з
усією можливою мірою презирства , що їм, мовляв, просто "не дає спокою"
земля, "ґрунт чорнозем", він таки "чує дзвін", але, за браком
елементарного знання, не вміє його "скоординувати" – не в "землі" як такій
тут справа, а в ґвалтівничому звихненні імперією власного українського
історичного приділу, збиванні зі свого шляху й накиненні чужого: край
питомому хутірному – чи, коли завгодно, "фермерському" –
землегосподарюванню в Україні було силоміць покладено Катериною ІІ на тому
витку, коли ця форма єдина могла заавансувати в країні перехід до ринкової
економіки й модерного суспільства, і перші сімдесят років кріпацтва
недарма відбилися в культурній пам'яті народу як ні з чим не зрівняна
планетарна катастрофа. Саме тоді й укорінився – в літературі зарівно як і
в посполитій свідомості – український міф Золотого віку, вільного
господарювання "на своїм веселім полі" – міф, що рухав українською
революцією 1918-го, а якимсь далеким, уже нерефлексивним відгомоном – чого
доброго, навіть і 1989 – 1991 років. "Земля" тут швидше риторична фігура
(в 1991 ніякої "землі" ніякі "мужички" вже не хотіли, і взагалі проявили
себе найконсервативнішим із усіх суспільних станів), – символ, котрим
зашифровано колективно-несвідому пам'ять про поруйновану тожсамість,
"пам'ять умовного способу" ("якими ми могли б бути, якби розвивалися
органічно"). Не розуміти цього – значить не розуміти нічого ні в
українській історії, ні в світовідчутті, хоч-не-хоч ущемленому й
травматичному, – тобто бачити Україну "за Мишлаєвським".
Толстой із Достоєвським11! Схильність ображатися на когось (чи щось) за
невідповідність твоїм про нього уявленням притаманна дорослим не меншою мірою,
ніж дітям, і нічого тут не вдієш, – у випадку імперського комплексу, одначе,
цікаво те, що культура – навіть, здавалось би, ab definitio "акратична",
"дисидентська" – виявляється таким самим запеклим продуцентом фантомів, як і
офіційна пропаґанда, – а це вже хвороба духу. "Поневолений дух" же – куди
серйозніше, аніж сам тільки "поневолений розум".