Наджіба йшла та йшла, шукаючи, де б його дати своєму тілові померти. «За тиждень», — думала вона, отаборившись. «Завтра», — думала вона, плентаючись далі. Коли вона усвідомила, що вагітна, смерть перестала бути варіантом. Але в душі вона залишалася алусі, керувала своїм тілом і обслуговувала його так, як обходяться з комп’ютером. Вона йшла на схід, подалі від міст нуру, до безплідних земель, де жили вигнанці-океке. Уночі, лігши в наметі, вона чула ззовні голоси жінок нуру, їхні сміх та співи. Вона беззвучно кричала їм у відповідь — мовляв, хай прийдуть і доб’ють її, якщо можуть.
— Я повідриваю вам груди! — казала вона. — Я питиму вашу кров, і вона живитиме ту, що зростає в мені!
Уві сні вона часто бачила, як поруч стоїть її чоловік Ідріс, збентежений і сумний. Ідріс щиро кохав її два роки. Вона прокидалася і згадувала, яким він був раніше, дивлячись на його світлину. За якийсь час це перестало допомагати.
Наджіба місяцями перебувала у невизначеному стані, а тим часом її живіт ріс і день пологів наближався. Не маючи чим зайнятися, вона сиділа та вдивлялася в порожнечу перед собою. Інколи грала у свою портативну гру «Похмурі тіні», знов і знов перемагаючи в ній і щоразу здобуваючи вищий результат. Інколи вона розмовляла з дитиною в собі.
— Людський світ жорстокий, — казала Наджіба. — А пустеля прекрасна. Тут можуть спокійно жити алусі, ммуо, всі духи. Коли ти прийдеш, тобі тут теж дуже сподобається.
Вона кочувала — подорожувала у прохолодний час доби, уникаючи міст і сіл. Десь на четвертому місяці її вжалив за п’яту скорпіон. У неї болісно розпухла стопа, і довелося відлежати два дні. Але зрештою вона встала та пішла далі.
Коли у неї нарешті почалися пологи, Наджіба була змушена визнати: те, що вона казала собі всі ці місяці, не було правдою. Вона була не алусі, що скоро народить дитину-алусі. Вона була самотньою жінкою в пустелі. Вона лежала налякана у своєму наметі на тонкому килимку, вдягнена у зношену в пустелі нічну сорочку — єдиний предмет її одягу, у який влізало, розпухаючи, її тіло.
Тіло, яке вона нарешті визнала своїм, снувало план проти неї. Шалено стискаючись і розтягуючись, воно неначе билося з невидимим чудовиськом. Вона лаялася, кричала й напружувалася. «Якщо я помру тут, дитина помре самотою, — у відчаї думала вона. — Жодна дитина не заслуговує на самотню смерть». Вона трималася. Вона зосередилася.
За годину жахливих переймів її алусі нарешті заступив її. Вона розслабилася, дала йому дорогу й почала стежити, дозволивши своєму тілу робити те, для чого воно було створене. За кілька годин з’явилася дитина. Наджіба могла заприсягтися, що дитина заверещала, ще навіть не вийшовши. Така сердита. Щойно дитина народилася, Наджіба зрозуміла, що вона не любитиме несподіванок і буде нетерплячою. Вона перерізала пуповину, зав’язала пуп і притиснула до грудей дитину. Дівчинку.
Колишучи її, Наджіба з жахом дивилася, як сама невпинно стікає кров’ю. Їй у голову постійно лізли Óбрази: вона лежить у піску, а з неї витікає сім’я. Тепер, знову ставши людиною, вона втратила невразливість до цих спогадів. Вона зусиллям волі прогнала їх і зосередилася на сердитій дитині в себе на руках.
Годину по тому, коли вона сиділа і кволо роздумувала, чи помре, спливши кров’ю, потік крові сповільнився, а потім зупинився. Вона заснула, тримаючи дитину. Прокинувшись, спромоглася встати. Здавалося, її нутрощі ладні були випасти із міжніжжя, але стояти вона могла. Наджіба придивилася до своєї дитини. Дівчинка мала її повні губи та високі вилиці, але при цьому й вузький прямий ніс незнайомої їй людини.
А її очі… ох, її очі. Вони були золотаво-карі, від нього. Здавалося, то він дивиться на неї через дитину. Шкіра та волосся немовляти мали дивний пісочний відтінок. Наджіба знала про це явище, характерне лише для насильницьки зачатих дітей. «Про це взагалі говориться у Великій Книзі?» Вона не знала напевне. Вона мало що звідти читала.
Люди з народу нуру мали жовто-брунатну шкіру, вузькі носи, тонкі губи та темне або чорне волосся, що скидалося на гриву добре доглянутого коня. Океке мали темно-брунатну шкіру, широкі ніздрі, повні губи та густе чорне волосся, схоже на овечу шкуру. Ніхто не знав, чому діти-еву завжди виглядають так, а не інакше. Вони не схожі ні на океке, ні на нуру й швидше подібні до пустельних духів. Характерне ластовиння з’явиться на щоках маляти лише за кілька місяців. Наджіба вдивилася в очі своєї дитини. Тоді притиснула губи до вуха немовляти й вимовила його ім’я.