Тож ми, дівчатка, знали, що під час ритуалу між ногами вирізають шматочок плоті і що обрізання не змінює нашого «я» і не робить нас кращими в буквальному розумінні. Але ми не знали, що дає цей шматочок плоті. А оскільки ця практика була стара, ніхто достеменно не пам’ятав, чому її дотримуються. Тож цей традиційний ритуал приймали, на нього чекали і його проводили.
Я цього не хотіла. Там не давали знеболювального. Це було умовою ритуалу. Минулого року я бачила двох нещодавно обрізаних дівчаток і запам’ятала, як вони ходили. А ще мені неприємно було думати про те, щоб мені відрізали якусь частину тіла. Я навіть стригтися не любила — звідси в мене й довгі коси. І, звісно, я була не такою людиною, щоб робити щось заради традицій. Не так мене виховували.
Але, сидячи на підлозі та вдивляючись у порожнечу, я зрозуміла, що минулого тижня, коли я опинилася на тому дереві, у мені щось змінилося. Невідомо, що це було, але через це моя хода стала трохи хиткою — такою, що помітила тільки я. Я почула від матері не лише історію свого зачаття. Вона жодним словом не прохопилася про те, що сподівається на мене. Сподівається на те, що я помщуся за її страждання. Про зґвалтування вона теж розповідала без подробиць. Усе це читалося між її словами.
У мене було багато запитань, на які неможливо було відповісти. Але я знала, що робити з моїм Ритуалом одинадцятого року. Того року одинадцятирічних дівчаток було всього четверо. Хлопчиків — п’ятнадцятеро. Троє дівчаток із мого гурту, без сумніву, розкажуть усім, що мене не було на ритуалі. У Джвагірі ходити необрізаною після одинадцяти років означало накликати на свою родину нещастя й ганьбу. Якщо дівчинка не народилась у Джвагірі, всім було байдуже. Від дівчинки, що зростала у Джвагірі, очікували, що вона через це пройде.
Я принесла своїй матері безчестя власним існуванням. Я зганьбила тата, ввійшовши в його життя. Якщо раніше він був шанованим удівцем і потенційним нареченим, то тепер люди зі сміхом казали, що його зачарувала океке з кривавого Заходу, жінка, якою скористався чоловік нуру. Моїм батькам вистачало сорому.
На додачу до всього цього я у свої одинадцять іще плекала надії. Я вірила, що можу бути нормальною. Що мене можна зробити нормальною. Одинадцятий ритуал був давній і шанований. Потужний. Цей ритуал зупинить дива, що відбуваються зі мною. Наступного дня перед школою я пішла додому до Ади, жриці, що мала виконати Одинадцятий ритуал.
— Доброго ранку, ада-м, — шанобливо привіталася я, коли вона відчинила двері.
Вона насуплено глянула мені у вічі. Вона, ймовірно, була старша за мою матір на десятиліття чи два й майже однакового зі мною зросту. Її довга зелена сукня була елегантна, а коротке афро[6] мало бездоганну форму. Від неї пахло ладаном.
— Що таке, еву?
Почувши це слово, я скривилася.
— Вибачте, — сказала я й позадкувала. — Я вас потурбувала?
— Я ще подумаю, — відповіла вона і схрестила руки на маленьких грудях. — Заходь.
Я ввійшла й мимохідь зауважила, що спізнюся до школи. «Я справді це зроблю», — подумала я.
Зовні її будинок був невеличкою оселею з піщаної цегли і всередині теж виявився невеличким. Однак йому якось удавалося вміщувати в собі твір мистецтва колосальної візуальної сили. Розпис, що розливався на стінах, був незавершеним, але кімната вже здавалася зануреною в одну із Семи рік. Біля дверей був намальований рибочоловік завбільшки з людину, що мав напрочуд живе обличчя, старезні очі, сповнені предвічної мудрості.
У книжках розповідалося про величезні водойми. Але я ніколи не бачила таких навіть на малюнках, а тим паче — на велетенських барвистих картинах. «Такого не може бути насправді», — подумала я. Стільки води. А в ній — сріблясті комахи, черепахи з пласкими зеленими ногами та панцирами, водні рослини, золотаві, чорні та червоні… риби. Я роззиралася на всі боки. У кімнаті пахло мокрою фарбою. Адині руки теж були в плямах від неї. Я відірвала її від роботи.
— Подобається? — спитала вона.
— Ніколи нічого подібного не бачила, — тихо промовила я, пильно дивлячись.
— Моя улюблена реакція, — сказала вона з явним і щирим задоволенням.
Я сіла, а вона вмостилася навпроти мене і стала чекати.
— Я… Мені б хотілося внести своє ім’я до списку, ада-м, — сказала я й закусила губу. Вимовити це прохання, тим паче в розмові з цією жінкою, означало дати йому життя.
Вона кивнула.
— Я все думала, коли ти прийдеш.