Лую тільки зухвало подивилась у відповідь, і Ада вийшла уперед так швидко, що я була впевнена: зараз вона дасть Лую ляпаса. Лую не піддалася. Вона підняла підборіддя, кидаючи виклик Аді. Це мене вразило. Я помітила, який у Лую одяг. Із найвишуканіших тканин. Яскравий, жодного разу не випраний. Лую була з грошовитої родини і явно не вважала, що має підкорятися комусь — навіть Аді.
— Я не знаю його імені, — нарешті сказала Лую.
— Звідси не вийде ні слова, — відповіла Ада. Але я відчула в її голосі погрозу. Лую, напевно, теж.
— Вокіке.
— Чи були ви близькі?
Лую не сказала нічого. Тоді поглянула на рибочоловіка на стіні й промовила:
— Так.
У мене відвисла щелепа.
— Як часто?
— Багато разів.
— Чому?
Лую гнівно зиркнула.
— Не знаю.
Ада кинула на неї строгий погляд.
— Відсьогодні ти утримуватимешся до одруження. Відсьогодні ти маєш бути обачною.
Вона перейшла до Бінти, яка весь цей час плакала.
— Хто?
Бінта зігнула плечі ще сильніше. І заплакала ще гіркіше.
— Хто, Бінто? — спитала Ада знову. Тоді глянула на п’ятьох жінок, і вони підійшли до Бінти — так близько, що ми з Лую та Діті могли її побачити, лише схиливши голови набік. Вона була найменша з нас. — Тут ти у безпеці, — сказала Ада.
Інші жінки торкнулися Бінтиних плечей, щік, шиї і тихенько проспівали:
— Тут ти у безпеці, у безпеці, у безпеці.
Нана Мудра поклала руку Бінті на щоку.
— Відсьогодні всі присутні в цій кімнаті будуть пов’язані, — проказала вона своїм сухим голосом. — Ви з Діті, Оньєсонву та Лую захищатимете одна одну, навіть після одруження. А ми, Старі, будемо захищати вас усіх. Але цей зв’язок сьогодні забезпечить лише правда.
— Хто? — втретє запитала Ада.
Бінта опустилася на підлогу і схилила голову до стегон однієї з жінок:
— Мій батько.
Ми з Лую та Діті охнули. Інші жінки ніби не здивувалися зовсім.
— Близькість була? — запитала Нана Мудра; її лице посуворішало.
— Так, — прошепотіла Бінта.
Дехто з жінок вилаявся, зацокав язиком і сердито забурчав. Я заплющила очі й потерла скроні. Бінтин біль був подібний до болю моєї матері.
— Як часто? — запитала Нана Мудра.
— Багато разів, — сказала Бінта вже сильнішим голосом. А тоді бовкнула: — Я… я… я… хочу його вбити.
І різко накрила рота руками.
— Вибачте! — сказала вона; її репліку заглушили руки.
Нана Мудра прибрала Бінтині руки.
— Тут ти у безпеці, — сказала вона. Явно відчуваючи огиду, стара хитнула головою. — Тепер ми нарешті зможемо щось із цим вдіяти.
Насправді цей гурт жінок уже досить давно знав про поведінку Бінтиного батька. Поки Бінта не пройшла Одинадцятий ритуал, вони не мали можливості втрутитися.
Бінта енергійно захитала головою.
— Ні. Його заберуть і…
Жінки засичали й зацокали язиками.
— Не турбуйся, — промовила Нана Мудра. — Ми захистимо тебе і твоє щастя.
— Моя мати не…
— Тс-с-с, — урвала її Нана Мудра. — Може, ти ще й дитина, але сьогодні ти також станеш дорослою. Твої слова нарешті матимуть значення.
На мене Ада й Нана Мудра ледве глянули. Мене ні про що не питали.
— Сьогодні, — звернулася Ада до нас усіх, — ви станете дітьми та дорослими. Ви будете безсилими й сильними. На вас не зважатимуть, і вас чутимуть. Ви пристаєте на це?
— Так, — промовили ми всі.
— Не кричіть, — сказала цілителька.
— Не хвицайтеся, — сказала швачка.
— Пролийте свою кров, — сказала архітекторка.
— Ані велика, — сказала моя двоюрідна бабуся.
— Ви вже зробили перший крок до зрілості, пішовши з дому в небезпечну ніч самі, — вимовила Ада. — Кожна з вас одержить невелику торбинку з травами, марлю, йод і солі для тіла. Додому ви повернетеся самі. За три ночі вам слід прийняти тривалу ванну.
Нам наказали роздягнутись і дали по шматку червоної тканини, щоб загорнутися. Наші кофтини мали прибрати в дальній кінець хати та спалити. Кожній із нас мали дати нову білу сорочку та покривало, символи щойно досягнутої зрілості. У рапах[7] ми мали піти додому: вони символізували наше дитинство.
Бінта була перша: її ритуал був найнагальніший. Далі Лую, Діті, а потім я. На підлозі розстелили червону тканину. Лігши на неї та поклавши голову на червону подушку, Бінта знову заплакала. Ввімкнули світло, у якому те, що мало невдовзі статися, здавалося ще страшнішим. «Що я роблю? — подумала я, дивлячись на Бінту. — Це божевілля! Мені не треба цього робити! Мені слід просто вибігти з дверей, побігти додому, прослизнути в ліжко й удати, ніби цього ніколи не було». Я зробила один крок до дверей, знаючи, що вони точно не замкнені. Дівчата самі вирішували, чи брати участь у ритуалі. Примушували до нього лише в минулому. Я зробила ще крок. На мене ніхто не дивився. Всі погляди були спрямовані на Бінту.
7
Рапа — популярний у Західній Африці предмет одягу; великий широкий шматок тканини, що зазвичай пов’язується на талії на кшталт максі-спідниці.