Вона весь день просиділа на тому стільці нерухомо, встаючи лише щоб швиденько поїсти чи справити природні потреби. Одного разу вона пішла до свого садка на Розмову з Ані. Мені стало цікаво, що вона каже Всемогутній Богині-Всезнавиці. Я не могла зрозуміти, які стосунки взагалі можуть бути в моєї матері з Ані після всього того, що з нею сталося.
Коли моя мати повернулася, я, читаючи свою книжку про мову нуру й перекочуючи в роті камінець, замислилася, про що вона думає, сидячи поруч і вдивляючись у стіну.
Розділ 5
Ніхто з них нікому нічого не розповів. Це було першою ознакою істинності зв’язку, який між нами встановив Одинадцятий ритуал. А тому, коли я тиждень по тому повернулася до школи, мені ніхто не дошкуляв. Усі знали, що тепер я — і доросла, і дитина. Я — ана м-бобі. Мене мусили шанувати принаймні за це. Звісно, ми також жодним словом не прохопилися про сексуальне насильство над Бінтою. Згодом вона сказала нам, що наступного дня після ритуалу її батькові довелося зустрітися зі старійшинами Осуґбо.
— Коли він після цього прийшов додому, він здавався… зламаним, — сказала Бінта. — Гадаю, його відшмагали.
Треба було зробити ще більше. Я вже тоді так вважала. До старійшин викликали й Бінтину матір. Обом її батькам, а також самій Бінті, її братам і сестрам, наказали три роки відвідувати консультації Ади.
Моя дружба з Бінтою, Лую та Діті розквітала, і почалося дещо інше. Опосередковано це почалося наступного дня після мого повернення до школи. Я притулилася до будівлі школи, тим часом як учні довкола мене грали у футбол і спілкувалися. Мені досі боліло, але рана швидко гоїлася.
— Оньєсонву! — гукнув хтось. Я підскочила й нервово роззирнулася довкола, негайно уявивши собі те червоне око. Лую розсміялася, повільно наближаючись до мене разом із Бінтою. На одну коротку мить ми витріщились одна на одну. У цій миті було дуже багато: оцінка, страх, невпевненість.
— Доброго ранку, — нарешті сказала я.
— Доброго ранку, — відповіла Бінта і, вийшовши вперед, потиснула мені руку й відпустила її, клацнувши нашими пальцями.
— Ти сьогодні тільки повернулася? Ми — так.
— Ні, — сказала я. — Я повернулася вчора.
— Маєш гарний вигляд, — промовила Лую і теж по-дружньому потиснула мені руку.
— Ти теж, — відповіла я.
Запала ніякова тиша. Потім Бінта сказала:
— Всі знають.
— Що? — надміру гучно перепитала я. — Знають? Що знають?
— Що ми — ана м-бобі, — з гордістю пояснила Лую. — А ще — що жодна з нас не закричала.
— А, — розслабилася я. — Де Діті?
— Не встає з ліжка від тієї ночі, — засміялася Лую. — Така слабачка.
— Ні, вона просто користується можливістю пропускати школу, — сказала Бінта. — Діті знає: вона все одно така гарненька, що школа їй ні до чого.
— Їй, певно, добре, — буркнула я, хоч і не любила пропускати школу.
— Ой! — вигукнула Лую, витріщивши очі. — Ти чула про нового хлопчика?
Я хитнула головою. Лую з Бінтою перезирнулись і засміялися.
— Що таке? — спитала я. — Хіба ви не повернулися тільки сьогодні?
— Новини ширяться швидко, — сказала Бінта.
— Принаймні серед деяких з нас, — самовдоволено докинула Лую.
— Просто скажіть, що зібралися сказати, — роздратувалась я.
— Його звати Мвіта, — із захватом почала Лую. — Він прийшов сюди, поки нас не було. Ніхто не знає, де він живе та чи є у нього взагалі батьки. Він, схоже, дуже розумний, але до школи йти відмовляється. Чотири дні тому він прийшов сюди на один день і посміявся з учителів — сказав, що сам може їх навчати! Не найкращий спосіб справити добре перше враження.
Я знизала плечима.
— Чому це має мене обходити?
Лую всміхнулася, схилила голову набік і сказала:
— Тому що я чула, що він — еву!
Решта того дня минула наче в тумані. На уроках я шукала обличчя кольору верблюжої шкури з ластовинням, схожим на брунатний перець, і з очима, не властивими ноа. Під час денної перерви я шукала його на шкільному подвір’ї. Після школи, йдучи додому з Бінтою та Лую, я ще роззиралася довкола. Мені хотілося розповісти про нього матері, прийшовши додому, але я вирішила цього не робити. Чи справді їй варто було знати про ще одне породження насильства?