Наступний день був таким самим. Я шукала його без упину. Два дні по тому до школи повернулася Діті.
— Мати нарешті випхала мене з ліжка, — зізналася Діті. Вона зобразила суворість у голосі: — «Ти не перша, хто це проходить!» А ще вона знала, що всі ви повернулися до школи.
Вона позирнула на мене, а тоді відвела погляд, і я негайно зрозуміла, що її батькам не подобається те, що я пройшла ритуал в одному гурті з їхньою донькою. Наче мені не байдуже, що думають її батьки.
Хай там як, тепер нас однозначно було четверо. Друзі, які були в Лую, Бінти та Діті раніше, втратили своє значення. Я ж не мала друзів, яких могла кинути. Більшість дівчаток, які проходили Одинадцятий ритуал разом, хоч і були «пов’язані», не зберігали цього зв’язку опісля. Але для нас ця зміна була природна. Ми вже мали таємниці. І це був тільки початок.
«Лідерки» серед нас не було, але Лую подобалося верховодити. Вона була швидка й нахабна. Як виявилося, вона мала близькість іще з двома хлопцями. «Та хто така Ада? — плюнула Лую. — Я не мусила розповідати їй усього».
Бінта постійно ходила, опустивши очі, та мало розмовляла перед іншими людьми. Насильство батька сильно її вразило. Але коли поруч були тільки ми, вона чимало говорила та сміялася. Сумніваюся, що Бінта б витримала батькове збочення, якби не була зроду так сповнена життя.
Діті була принцесою, любителькою весь день валятися в ліжку, поки слуги носили їй їсти. Пухкенька та гарненька дівчинка, якій зазвичай усе просто падало з неба. Коли вона була поруч, відбувалося щось чудове. Торгівець хлібом продавав нам його за півціни, бо поспішав додому. Або ми йшли, й до ніг Бінті з дерева падав кокос. Богиня Ані любила Діті. Як воно — користуватися любов’ю Ані? Я цього ще не знаю.
Після школи ми вчили уроки біля дерева іроко. Попервах це мене бентежило. Було страшно, що червоно-біле створіння, яке я побачила, якось пов’язане з історією з тим деревом. Здавалося, сидячи під ним, я мало не напрошувалася на новий напад ока. Згодом я трохи розслабилася, бо не сталося нічого. Часом навіть ходила туди сама, просто подумати.
Я трохи забігаю вперед. Дозволь мені дещо роз’яснити.
Інша подія сталася через одинадцять днів після мого Одинадцятого ритуалу, через чотири дні після мого повернення до школи, через три дні після того, як я усвідомила, що пов’язана з трьома своїми ровесницями, та наступного дня після повернення Діті до школи. Я повільно йшла додому. Моя рана пульсувала болем. Цей глибокий біль невідомо від чого з’являвся, мабуть, двічі на день.
— Вони все одно думатимуть, що ти лиха, — сказав хтось за моєю спиною.
— Га? Що? — перепитала я, повільно розвертаючись. І застигла на місці.
Це було все одно що дивитись у дзеркало, ще жодного разу не побачивши свого відображення. Я вперше зрозуміла, чому люди, помітивши мене, зупинялися, впускали свою ношу з рук і витріщалися. Він мав мій колір шкіри, мої веснянки, а його жорстке золотаве волосся було підстрижено так коротко, що скидалося на шар піску. Можливо, він був трішки вищий, може, на кілька років старший за мене. Якщо мої очі були золотаво-карі, як у пустельної кішки, то його очі були сірі, як у шакала.
Я негайно зрозуміла, хто він, хоча бачила його лише мить, бувши в нікчемному стані. Всупереч тому, що сказала мені Лую, він прожив у Джвагірі більше, ніж кілька днів. Це був той хлопчик, який побачив мене голою на дереві іроко. Він сказав мені стрибнути. Тоді йшов сильний дощ і він тримав над головою кошика, та я зрозуміла, що це він.
— Ти…
— І ти теж, — сказав він.
— Так. Я ніколи… Ну, тобто я чула про інших.
— Я бачив інших, — байдужо сказав він.
— Ти звідки? — одночасно спитали ми. Одночасно відповіли: — Із Заходу.
А тоді кивнули. Всі еву із Заходу.
— У тебе все гаразд? — запитав він.
— Що?
— Ти дивно ходиш, — пояснив він. Я відчула, як у мене запалало обличчя. Він знову всміхнувся й хитнув головою. — Мені не варто бути таким зухвалим. — Він помовчав. — Але повір мені: вони завжди бачитимуть нас лихими. Навіть якщо ти пройдеш… обрізання.
Я насупилася.
— Навіщо тобі до нього вдаватися? — спитав він. — Ти ж нетутешня.
— Але я тут живу, — оборонилася я.
— І?
— Ти хто такий? — роздратовано спитала я.
— Тебе звати Оньєсонву Убайд-Оґундіму. Ти — донька коваля.
Я закусила губу, намагаючись лишатися роздратованою. Але він назвав мене донькою, а не падчеркою коваля, і тому мені захотілося всміхнутися. Він усміхнувся на весь рот.