— А ще ти — та, хто опиняється на деревах голяка.
— Ти хто такий? — спитала я знову. Ми, певно, мали дуже дивний вигляд, коли стояли там, на узбіччі.
— Мвіта, — сказав він.
— А прізвище?
— У мене немає прізвища, — сказав він із холодком у голосі.
— О… ясно.
Я поглянула на його одяг. Він був у типовому хлопчачому вбранні — полинялих синіх штанях і зеленій сорочці. Сандалі в нього були ношені, зате шкіряні. Він ніс торбу зі старими підручниками.
— Ну… де ти живеш? — запитала я.
Холодок зник із його голосу.
— Не турбуйся про це.
— Чого це ти не ходиш до школи?
— Я навчаюсь у школі, — сказав він. — Вона краща за твою. — Він сягнув у кишеню й витягнув конверт. — Це для твого батька. Я йшов до тебе додому, але ти можеш передати це йому.
Це був конверт із пальмового волокна, позначений символом Осуґбо, ящіркою, що йде. Кожна її нога означала когось зі старійшин.
— Ти живеш далі по дорозі, за чорним деревом, так? — запитав він, дивлячись поза мене.
Я байдужо кивнула, не зводячи погляду з конверта.
— Добре, — сказав він. І пішов. Я ж стояла і проводжала його поглядом, практично не помічаючи, що біль у мене між ногами запульсував ще сильніше.
Розділ 6
Після того дня я, здавалося, бачила Мвіту повсюди. Він часто приходив до нас додому з повідомленнями. А ще я кілька разів натрапляла на нього, коли він ішов до татової кузні.
— Чого це ви не розповідали мені про нього раніше? — запитала я батьків якось за вечерею. Тато саме долонею набирав до рота рису зі спеціями. Він відкинувся назад, жуючи та опустивши праву руку на свою їжу. Мати поклала йому на тарілку ще один шматок козлятини.
— Я гадав, що ти знаєш, — відповів він, заговоривши одночасно з матір’ю, яка сказала: — Я не хотіла тебе засмучувати.
Тоді мої батьки знали дуже багато. А ще вони мали знати, що не можуть берегти мене вічно. Що має статися, те станеться.
Ми із Мвітою розмовляли щоразу, коли бачилися. Недовго. Він завжди поспішав.
— Ти куди? — спитала я після того, як він доставив татові черговий конверт від старійшин. Тато виготовляв для Дому Осуґбо величезний стіл, і символи на ньому слід було вигравірувати ідеально. У конверті, який приніс Мвіта, були нові малюнки символів.
— Деінде, — посміхнувся Мвіта.
— Чому ти постійно кудись біжиш? — запитала я. — Ну давай. Усього одну відповідь.
Він повернувся, щоб піти, а тоді знову обернувся до мене.
— Гаразд, — погодився він. Ми сіли на сходах до будинку. За якусь мить він сказав: — Якщо пробути в пустелі достатньо часу, неодмінно почуєш, як вона розмовляє.
— Звісно, — сказала я. — Найгучніше вона розмовляє на вітрі.
— Правильно, — підтвердив Мвіта. — Метелики добре розуміють пустелю. Тому вони й пурхають туди-сюди. Вони постійно ведуть Розмову із землею. Однаково говорять і слухають. Метеликів кличуть саме мовою пустелі.
Він підняв підборіддя, глибоко вдихнув і видихнув. Я знала цю пісню. Її пустеля співала, коли все було добре. Кочуючи, ми з матір’ю в ті дні, коли пустеля співала цю пісню, ловили скарабеїв, які повільно пролітали повз нас. Зривали тверді панцирі та крила, висушували м’ясо на сонці, додавали спецій — і виходила смакота. Мвітина пісня прикликала трьох метеликів — крихітного білого і двох великих чорно-жовтих.
— Дай мені спробувати, — захоплено попросила я. Згадала свою першу домівку. Тоді відкрила рота й заспівала пісню пустелі про спокій. Я прикликала двох колібрі, які промайнули довкола наших голів, а тоді полетіли геть. Мвіта вражено відхилився від мене.
— Ти співаєш, як… у тебе прекрасний голос, — сказав він.
Я відвела очі та стиснула губи. Мій голос був подарунком від лихої людини.
— Ще, — попросив він. — Заспівай ще.
Я заспівала йому пісню, яку вигадала у п’ять років, бувши щасливою й вільною. Мої спогади про ті часи були нечіткі, але я чудово пам’ятала пісні, які співала.
Так відбувалася кожна моя зустріч із Мвітою. Він трохи навчав мене простого чаклунства, а потім чудувався легкості, з якою я його засвоювала. Він був третій, хто побачив це в мені (першою та другим стали мої мама й тато), — мабуть, тому що це було і в ньому. Мене цікавило, де він навчився того, що знав. Хто його батьки? Де він живе? Мвіта був такий таємничий… і дуже гарний.
Бінта, Діті й Лую вперше зустрілися з ним у школі. Він чекав на мене на подвір’ї, чого не робив ще ніколи. Побачивши, як я виходжу зі школи разом із Бінтою, Діті та Лую, він не здивувався. Я вже чимало розповіла йому про них. Усі витріщилися. Не сумніваюся, що після цього дня про мене та Мвіту розповідали багато всякого.