— Я не такий, як ти. Не зовсім такий.
— Тобто? — перепитала я. — Ти про що?
— Зазвичай я просто даю людям залишатися при своїй думці, — сказав він. — Я ставився так і до тебе. Навіть після того, як тебе пізнав. Відколи я побачив тебе на тому дереві, минуло вже більше року.
— Давай до суті, — нетерпляче попросила я.
— Ні, — гарикнув він. — Я скажу це так, як хочу, Оньєсонву. — Роздратувавшись, він відвів від мене погляд. — Маєш навчитися часом промовчати.
— Ні.
— Так.
Я закусила нижню губу, намагаючись промовчати.
— Я не зовсім такий, як ти, — нарешті сказав він. — Просто послухай, гаразд?
— Добре.
— Твоя мати… на неї напали. На мою матір — ні. Всі вважають, що дитина-еву — це така, як ти, коли на матір нападає чоловік нуру і йому вдається її запліднити. Ну а моя мати закохалася в чоловіка нуру.
Я пирхнула.
— Це не тема для жартів.
— Так буває, — наполіг він. — І так, ми народжуємося з такою самою зовнішністю, як діти… від зґвалтувань. Тобі не слід вірити всьому, що ти чуєш і читаєш.
— Гаразд, — тихо сказала я. — Про… продовжуй.
— Моя тітка розповідала, що моя мати працювала на родину нуру, а син господарів потай розмовляв із нею. Вони закохались, а за рік моя мати завагітніла. Коли я народився, розійшлася звістка про те, що я — еву. В тому районі нападів не було, тож люди не могли збагнути, звідки я взявся. Невдовзі стало відомо про кохання моїх батьків. Моя тітка казала, що хтось побачив моїх матір і батька разом одразу після мого народження, що батько потай пробрався до її намету. Я ніколи не дізнаюся, хто нас зрадив — нуру чи океке.
Прийшов натовп — я знов-таки не знаю, нуру чи океке. Вони накинулись на мою матір із камінням. Накинулись на батька з кулаками. Про мене вони не згадали. Мене сховала в безпечному місці тітка, батькова сестра. Вони з чоловіком залишили мене в себе. Смерть батька наче виправдала моє існування.
Якщо батько — нуру, то дитина — теж нуру. Тож мене ростили як нуру в домі тітки та дядька. Коли мені було шість, дядько віддав мене в учні до чаклуна на ім’я Даїб. Гадаю, я мав бути за це вдячний. Даїб часто їздив на виставки. Дядько казав, що колись він був військовим. А ще знався на літературі. Мав багато книжок… і всі їх зрештою знищили.
Мвіта насупився й замовкнув. Я стала чекати, коли він продовжить.
— Дядькові довелося благати Даїба, щоб він мене навчав, і заплатити йому… тому що я — еву. Я бачив, як дядько його благав. — Мвіті явно було бридко. — Накарачках. Даїб плюнув на нього і сказав, що зробив йому цю ласку лише тому, що знав мою бабусю. Ненависть до Даїба заохочувала мене навчатися. Я був малий, але ненавидів як дорослий чоловік на піку своєї зрілості.
Дядько так благав і принижувався не без причини. Він хотів, щоб я був здатен захищатися. Він знав, що моє життя буде важке. Життя тривало, роки минали не без приємності. Доки мені не виповнилося одинадцять. Це було чотири роки тому. У містах знову розпочалися криваві розправи, які швидко дісталися й нашого села.
Океке давали відсіч. І знову, як уже було раніше, вони програвали за числом та озброєнням. Але в моєму селі океке лютували сильно. Вони штурмували наш будинок і вбили моїх тітку з дядьком. Згодом я дізнався, що полювали вони на Даїба та на будь-яких пов’язаних із ним людей. Я казав, що Даїб колись був у війську, — що ж, там усе було не так просто. Схоже, він прославився своєю жорстокістю. Моїх тітку та дядька вбили через нього, через те, що він навчав мене.
Даїб навчив мене робитися нехтовним. Так я й утік. Побіг у пустелю і сховався там на один день. Врешті-решт бунти було придушено, а всіх океке в селі вбито. Прийшовши до Даїба додому в надії знайти його труп, я застав дещо інше. Посеред його напівзгорілого будинку лежав одяг, у якому я бачив його востаннє, розкиданий по підлозі так, ніби Даїб просто розтанув у повітрі. А вікно було відчинене.
Я зібрав, що зміг, і помандрував на схід. Я знав, як зі мною поводитимуться. Я сподівався знайти Червоний народ, плем’я людей, які не є ні океке, ні нуру й живуть у пустелі посеред велетенської піщаної бурі. Кажуть, Червоний народ знає неможливе джуджу[8]. Я був малий і зневірений. Червоний народ — це просто вигадка.
Дорогою я заробляв гроші дурнуватим чаклуванням — наприклад, примушував ляльок танцювати, а дітей — літати. Люди, як нуру, так і океке, спокійніше ставляться до еву, які корчать із себе дурників, танцюють або показують фокуси, — аби тільки уникали зорового контакту і йшли далі, закінчивши розважати. Тут я опинився лише випадково.