Мвіта договорив, а я просто сиділа мовчки. Замислилася про те, як далеко Мвітине село від залишків села моєї матері.
— Вибач, — сказала я. — Вибач усіх нас.
Він хитнув головою.
— Не вибачайся. Це все одно що казати, ніби тобі соромно за власне існування.
— Так і є.
— Не применшуй випробувань і успіхів у житті своєї матері, — похмуро сказав Мвіта.
Я втягнула повітря крізь зуби й відвела погляд, схрестивши на грудях руки.
— То ти хочеш не бути тут зараз? — запитав він.
На це я не сказала нічого. «Принаймні його батько не був чудовиськом», — подумалося мені.
— Життя не таке просте, — сказав він. І всміхнувся. — Особливо для ешу.
— Ти не ешу.
— Ну, тоді для будь-кого з нас.
Розділ 8
Півтора року по тому я випадково підслухала розмову двох хлопців, які проходили повз мене. Їм було років по сімнадцять. В одного були синці на обличчі та перев’язана рука. Я читала книжку під деревом іроко.
— Ти так виглядаєш, наче тобі хтось на голову наступив, — сказав неушкоджений хлопець.
— Знаю, — сказав ушкоджений. — Я ледве ходжу.
— Кажу тобі, цей чолов’яга злий, він не справжній чаклун.
— О, Аро — справжній чаклун, — заперечив ушкоджений хлопець. — Злий, але справжній.
Вловивши ім’я, побіжно згадане у ніч мого Одинадцятого ритуалу, я нашорошила вуха.
— Гадаю, вивчати Великі містичні аспекти годен тільки той хлопака-еву, — сказав постраждалий хлопчина з великими мокрими очима. — Це безглуздо. Треба ж мати чисту кров, щоб…
Я встала й пішла геть; думки мені затуманила лють. Я сердито обшукала ринок, книжковий дім, навіть до себе додому зайшла. Мвіти не було. Я навіть не знала, де він жив. Це роздратувало мене ще більше. Вийшовши з хати, я побачила, як він чимчикує дорогою. Наблизилася до нього й ледве втрималася від того, щоб зацідити йому в обличчя.
— Чому ти мені не сказав? — закричала я.
— Не кидайся на мене так, — забурчав він, коли я до нього добралася. — Ти знаєш, що це безглуздо.
Я гірко розсміялася.
— Я нічого про тебе не знаю.
— Я серйозно, Оньєсонву, — застеріг він.
— Мені начхати на твою серйозність! — закричала я.
— Жінко, що на тебе найшло?
— Що ти знаєш про Великі містичні аспекти? Га? — Я гадки не мала, що то за Містичні аспекти, але їх від мене приховували і я хотіла негайно їх пізнати. — А… а як щодо Аро? Чому… — Я так розізлилася, що почала захлинатися повітрям. Я стояла мовчки й важко дихала.
— Ти… ти — брехун! — заверещала я. — Як мені взагалі тобі довіряти?!
Тут Мвіта позадкував. Я перейшла межу. І я кричала далі.
— Щоб про них дізнатися, мені довелося підслухати двох хлопців! Двох дурних, недолугих, звичайних хлопців! Я більше ніколи не зможу тобі довіряти!
— Він тебе не навчатиме, — з гіркотою промовив Мвіта, розвівши руками.
— Що? — перепитала я з надривом у голосі. — Чому?
— Хочеш знати чому? Гаразд, я тобі розповім. Сподіваюся, це тебе порадує. Він тебе не навчатиме, тому що ти — дівчина, жінка! — він кричав на мене зі сльозами гніву на очах. Ляснув мене рукою по животу. — Через те, що ти носиш отут! Ти можеш приносити життя, а з віком ця здатність переростає в щось іще більше, небезпечніше, нестабільніше!
— Що? — знову перепитала я.
Він сердито розсміявся й пішов геть.
— Ти надто завзята, — сказав він. — Фу, ти погано на мене дієш.
— Не кидай мене, — наказала я.
Він зупинився.
— Бо інакше що? — Він розвернувся. — Ти що, мені погрожуєш?
— Можливо, — сказала я. Ми ще постояли якийсь час. Не пам’ятаю, чи був біля нас хтось. Напевно, таки був. Люди в захваті від добрих суперечок. А суперечка між двома підлітками-еву, хлопцем і дівчиною, взагалі безцінна.
— Оньєсонву, — промовив він. — Він тебе не навчатиме. Ти не в тому тілі народилася.
— Так, і я можу цьому зарадити, — сказала я.
— Ні, цьому аж ніяк не можна зарадити.
Хоч на кого я оберталася, я могла обернутися на цю істоту лише в жіночій подобі. Це було правилом мого вміння, що завжди здавалося мені незначущим.
— Він навчає тебе, — промовила я.
Він кивнув.
— А я навчав тебе того, що знаю.
Я схилила голову набік.
— Але… він не навчає тебе отих… отих Аспектів, так?
Мвіта не відповів.
— Бо ти — еву, правильно? — запитала я.