— Не Містичних аспектів. Я даю йому обмежені знання. Він хлопець. Ти дівчина. Ти не можеш дорівнятися. Навіть у… м’якіших уміннях.
— Як ви можете таке казати?! — закричала я так, що в мене з рота мало не вилетів діамант.
— І до того ж зараз, коли ми з тобою говоримо, ти нечиста від жіночої крові, — сказав він. — Як ти смієш приходити сюди в цьому стані?
Я тільки кліпнула, не розуміючи, що він має на увазі. Згодом до мене дійде, що це стосувалося моїх місячних. До кінця залишалося ще близько одного дня, і кров виходила з мене поодинокими краплинками. Він же говорив так, ніби я вся була в ній.
Він з огидою показав на мій стан:
— А це має бачити лише твій чоловік.
Я знову спантеличилась, а тоді опустила очі й побачила, як виблискує ланцюжок у мене на животі, нависнувши над рапою. Я хутко його сховала.
— Хай те, що тебе переслідує, доконає тебе. Так краще, — сказав він.
— Будь ласка, — промовив Мвіта, підійшовши до нас. — Не ображайте її, оґо. Вона мені дорога.
— Так, знаю, ви всі тримаєтеся купи, — сказав Аро.
— Я не казав їй прийти! — твердо відповів йому Мвіта. — Вона нікого не слухає.
Я витріщилася на Мвіту, приголомшена та ображена.
— Мені байдуже, хто її послав, — сказав Аро, змахнувши своєю великою рукою.
Мвіта опустив погляд, і я мало не закричала. «Він в Аро наче в рабстві, — подумалось мені. — Наче океке в нуру. Але ж його ростили як нуру. Яка відсталість!»
Аро пішов геть. Я швидко повернулася й пішла назад, до кактусових воріт.
— Ти сама це на себе накликала, — загарчав Мвіта, йдучи за мною. — Я ж казав тобі не…
— Ти мені нічого не казав, — відповіла я і пришвидшила крок. — Ти з ним живеш! Він отак думає про таких, як ми, а ти ЖИВЕШ У ЙОГО ОСЕЛІ! Б’юсь об заклад, що ти йому куховариш і прибираєш! Мене дивує, що він узагалі їсть те, що ти готуєш!
— Усе не так, — заперечив Мвіта.
— Ні, так! — закричала я. Ми пройшли кактусові ворота. — Мало того, що я — еву, і того, що та штука хоче до мене добратися! Я ще й жіночої статі. Той божевільний, з яким ти живеш, любить тебе й ненавидить, але мене він просто ненавидить! Мене всі ненавидять!
— Твої батьки тебе не ненавидять, і я теж, — зауважив він. — Твої подруги тебе не ненавидять.
Я його не слухала. Я вже побігла. Я бігла, доки не впевнилася в тому, що він не біжить за мною. Я пригадала маслянисто-чорне пір’я, що вкриває могутні крила, сильний дзьоб, голову з мозком, розумність якого могла осягнути лише я та ще, може, той козлячий прутень Аро. Я полетіла високо й далеко, думаючи й думаючи. А діставшись нарешті додому, проскочила у вікно своєї спальні та обернулася на себе — тринадцятирічну, майже чотирнадцятирічну дівчинку. Я заповзла голяка в ліжко, не зважаючи на краплинки крові, й повністю накрилася ковдрами.
Розділ 9
Я перестала розмовляти із Мвітою, а він перестав до мене ходити. Минуло три тижні. Я сумувала за ним, та моя злість на нього була сильнішою. Мій вільний час заповнювали Бінта, Лую й Діті. Якось уранці, коли я, набурмосившись, чекала їх на шкільному подвір’ї, повз мене пройшла Лую. Спершу я подумала, що вона мене просто не побачила.
Тоді помітила, що в неї нещасний вигляд. Її очі були червоні й розпухлі, наче вона поплакала чи не виспалася. Я побігла за нею.
— Лую! — гукнула я. — Ти в порядку?
Вона повернула до мене порожнє обличчя. Тоді всміхнулась і стала більш схожою на себе.
— Ти виглядаєш… стомленою, — промовила я.
Вона засміялася.
— Правильно. Мені дуже погано спалося. — Ох уже ця Лую та її двозначні заяви. Як-от ця. Але я знала Лую. Якщо вона хотіла щось розповісти, то розповідала, коли вважала за потрібне. Прийшли Бінта й Діті, ми сіли, і Лую вже була далеко від мене.
— Чудовий день, — сказала Діті.
— Ну якщо ти так кажеш… — пробурчала Лую.
— Якби ж то я могла завжди бути такою щасливою, як ти, Діті, — сказала я.
— Ти не в гуморі лише через те, що ви із Мвітою почубилися, — зауважила Діті.
— Що? З-звідки ти знаєш? — Я випрямилася, сама не своя з тривоги. Якщо вони знають про нашу сварку, то чули і про те, через що ми сварилися.
— Ми знаємо тебе, — сказала Діті. І Лую, і Бінта схвально гмикнули. — Останні два тижні ми бачили тебе вдвічі частіше.
— Ми не дурні, — докинула Бінта і вгризлася у бутерброд з яйцем, який витягнула зі своєї торби. Він розплющився між її книжками і здавався дуже тонким.
— То що сталося? — запитала Лую, потираючи лоба.