Я нажахано охнула. Я не могла прибрати пальців із татової руки. Вони злилися з ним. Шкіра пісочного кольору в мене на долоні плавно перетікала в його сіро-брунатну шкіру. З’явився горбок змішаної плоті.
Я закричала.
Крик застряг у мене в горлі, і я закашляла. Тоді витріщилася. Татові груди неквапливо рухалися вгору та вниз, вгору та вниз… він дихав! Я одночасно відчула відразу й відчайдушну надію. Глибоко вдихнула і скрикнула:
— Живи, тату! Живи!
На мої зап’ястки опустилася пара рук. Я точно знала, чиї це руки. Один його палець був зламаний і перев’язаний. Якщо він не прибере від мене руки, я завдам йому значно страшнішого болю, ніж п’ять днів тому.
— Оньєсонву, — промовив Аро мені на вухо й хутко прибрав руки з моїх зап’ястків. Ох, як же я його ненавиділа. Але послухала.
— Він пішов, — сказав Аро. — Відпусти, щоб ми всі змогли від цього звільнитися.
Чомусь… я так і зробила. Відпустила тата.
Довкола знову запала мертва тиша.
Неначе світ на мить опинився під водою.
Тоді сила, що накопичилася всередині мене, вирвалася. Мені здуло з голови покривало, і звільнені коси полетіли назад. Усіх і все — Аро, мою матір, рідних, друзів, знайомих, незнайомців, стіл із їжею, п’ятдесят бульб ямсу, тринадцять великих плодів баобаба, п’ятьох корів, десятьох кіз, тридцятьох курей і купу піску — відкинуло назад. У місті на тридцять секунд вимкнулася електрика; згодом із будинків доведеться вимітати пісок, а комп’ютери, пошкоджені пилом, понесуть на ремонт.
Знову та підводна тиша.
Я поглянула на свою долоню. Коли спробувала відірвати її від холодної, нерухомої, мертвої руки тата, почулося, наче щось лущиться, наче відходить слабенький клей. Від моєї долоні на татовій руці зостався обрис із висохлого слизу. Я потерла пальцями об пальці. Між ними потріскалося й відлущилося ще трохи цієї речовини. Я поглянула на тата ще раз. А тоді впала на бік і знепритомніла.
То було чотири роки тому. Тепер поглянь на мене. Тут знають, що в усьому винна я. Хочуть побачити мою кров, хочуть змусити мене страждати, а потім хочуть мене вбити. Хоч що станеться після цього… дозволь мені зупинитися.
Сьогодні ти хочеш знати, як я стала такою, яка є. Ти хочеш знати, як я до цього дійшла… Це довга історія. Але я тобі розповім… Я тобі розповім. Якщо ти віриш у те, що кажуть про мене інші, ти дурень. Я розповідаю тобі свою історію на противагу всім цим побрехенькам. На щастя, в цьому твоєму ноутбуці поміститься навіть моя довга оповідь.
У мене є два дні. Сподіваюся, їх вистачить. Усе це скоро вийде мені боком.
Мати назвала мене Оньєсонву. Це означає «Хто боїться смерті?» Вона нарекла мене влучно. Я народилася двадцять років тому, під час лихоліття. За іронією долі, виросла я далеко від усіх убивств…
Розділ 2
Всякий може зрозуміти, що я — дитина від зґвалтування, лише поглянувши на мене. Але тато, вперше мене побачивши, геть не звернув на це уваги. Він — єдина людина, крім моєї матері, про яку я можу сказати, що вона полюбила мене з першого погляду. Почасти саме тому мені було так важко його відпустити, коли він помер.
Саме я обрала тата для своєї матері. Мені було шість років.
Ми з матір’ю нещодавно прийшли до Джвагіра. До цього ми були пустельними кочівницями. Якось, коли ми блукали пустелею, мати зупинилася, ніби почувши інший голос. У неї часто бували такі дивацтва: вона мовби розмовляла з кимось, але не зі мною. Тоді вона сказала:
— Тобі час іти до школи.
Я була ще надто малою, щоби зрозуміти її справжні мотиви. У пустелі я почувалася цілком щасливою, але невдовзі після того, як ми прибули до міста Джвагіра, моїм ігровим майданчиком став місцевий ринок.
За перші кілька днів мати продала більшість своїх кактусових десертів, щоб швидко заробити. У Джвагірі кактусові десерти були цінніші за гроші. Це був смачний делікатес. Моя мати самотужки навчилася його виробляти. Вона, певно, завжди мала намір повернутися до цивілізації.
За кілька тижнів вона висадила шматочки кактуса, які зберегла, і поставила ятку. Я допомагала їй як могла. Носила та розкладала речі, а також закликала покупців. За це вона щодня виділяла мені годину вільного часу на блукання. У пустелі ясними днями я наважувалася відходити від матері на милю з лишком. Я ніколи не губилася. Тож ринок для мене був малий. Однак там було на що подивитись, а халепа могла чигати за кожним рогом.