Я була щасливою дитиною. Коли я проходила, люди невдоволено прицмокували, бурчали й відводили очі. Та мені було байдуже. Треба ж було ганятися за курми та свійськими лисами, презирливо перезиратися з іншими дітьми, спостерігати за суперечками. Пісок на землі часом бував мокрим від розлитого верблюжого молока; також він бував маслянистим і пахучим від ароматичної олії з переповнених пляшечок, яка змішувалася з попелом від пахощів і часто липнула до верблюжого, коров’ячого чи лисячого гною. Тутешній пісок був дуже забруднений, тоді як у пустелі видавався неторканим.
На той час, коли я знайшла тата, ми прожили у Джвагірі всього кілька місяців. Того доленосного дня було спекотно й сонячно. Я пішла від матері, взявши з собою чашку води. Найперше мені захотілося піти до найдивнішої будівлі Джвагіра — Дому Осуґбо. Мене завжди щось вабило до цієї великої квадратної будівлі. Вона, прикрашена дивними фігурами та символами, була найвищою спорудою у Джвагірі, а також єдиною повністю збудованою з каменю.
— Колись я туди зайду, — сказала я, пильно дивлячись на неї. — Але не сьогодні.
Я відійшла далі від ринку та опинилася в районі, якого ще не досліджувала. У магазині електроніки продавали потворні відновлені комп’ютери. То були невеликі чорні та сірі прилади з оголеними материнськими платами та потрісканими корпусами. Я замислилася: може, вони й на дотик такі огидні, як на вигляд? Мені ще не довелося торкатися комп’ютера. Я потягнулася до одного з них.
— Та![1] — вигукнув власник із-за рундука. — Не чіпай!
Я відпила трохи води й пішла далі.
Врешті-решт ноги принесли мене до печери, повної вогню та шуму. Парадні двері тієї білої цегляної будівлі стояли відчинені. Всередині було темно — лише вряди-годи спалахувало вогненно-червоне світло. З приміщення, наче із роззявленої пащі чудовиська, виходив жар, гарячіший за вітерець. На фасаді будівлі висіла чимала вивіска:
КУЗНЯ ОҐУНДІМУ — БРОНЗИ НЕ ЗЖЕРТИ БІЛИМ МУРАХАМ, ЗАЛІЗА НЕ ЇДЯТЬ ЧЕРВИ
Я примружилася й розгледіла всередині високого, дуже мускулистого чоловіка. На його смаглявій лискучій шкірі темніла сажа. «Схожий на якогось героя з Великої Книги», — подумала я. На руках він мав рукавиці, сплетені з тонких металевих ниток, а на його обличчі були міцно закріплені чорні захисні окуляри. Він, роздувши ніздрі, бив по вогню великим молотом. На його велетенських руках із кожним ударом грали м’язи. Він міг би бути сином Оґун, богині металу. У його рухах було видно велику радість. «Але він, здається, дуже хоче пити», — подумала я. Уявила собі, як палає його горло, повне попелу. Чашка води досі була при мені. Вона була наполовину повною. Я зайшла до його кузні.
Всередині було ще спекотніше. Однак я виросла в пустелі. Я звикла до крайньої спеки та холоду. Я насторожено стежила, як з металу, по якому він б’є, розсипаються іскри. А тоді якомога поштивіше сказала:
— Оґо[2], у мене для вас є вода.
Мій голос його наполохав. А побачивши, що в кузні стоїть довготелеса маленька дівчинка з тих, кого люди звуть еву, він наполохався ще більше. Він підняв захисні окуляри. Шкіра довкола його очей, там, куди не падала сажа, мала приблизно такий колір, як і темно-брунатна шкіра моєї матері. «Білки його очей страшенно білі як на людину, що весь день дивиться на вогонь», — подумала я.
— Дитино, тобі тут не місце, — сказав він. Я відступила. Голос у нього був лункий. Звучний. Якби ця людина заговорила в пустелі, її б почули тварини за багато миль.
— Тут не так уже й жарко, — сказала я. Простягнула йому воду.
— Ось, — я підійшла ближче, гостро усвідомлюючи, хто я така. Я була вдягнена в зелену сукню, яку мені пошила мати. Матерія, хоч і легка, але вкривала мене повністю, аж до щиколоток і зап’ястків. Вона була б рада закрити мені лице покривалом, але не наважувалася.
Це було дивно. Здебільшого мене цуралися, тому що я була еву. Але часом довкола мене збиралася юрба жінок.
— Але ж її шкіра… — казали вони одна одній, ніколи не звертаючись безпосередньо до мене. — Вона така гладенька й ніжна. На вигляд — майже як верблюже молоко.
— А волосся в неї дивовижно пишне, схоже на хмарку з висушеної трави.
— Очі в неї — як у пустельної кішки.
— Ані творить з потворності дивну вроду.
— Можливо, до свого Одинадцятого ритуалу вона стане вродливою.
— А нащо їй його проходити? Її ж ніхто не візьме заміж.
А тоді — сміх.
На ринку чоловіки пробували мене вхопити, але я завжди була швидша та вміла дряпатися. Навчилася в пустельних котів. Усе це збивало з пантелику мій шестирічний розум. Тепер, стоячи перед ковалем, я боялася, що він теж оцінить мої потворні риси як дивовижно чарівливі.
1
Та — вигук з мови гауса, що приблизно відповідає українському «стій», «стоп». (Тут і далі прим. пер.)