Я простягнула йому чашку. Він узяв її й почав довго, жадібно пити, втягуючи кожну краплинку. Я була висока як на свій вік, але й він був високий як на свій. Побачити усмішку на його обличчі я змогла, лише відкинувши голову назад. Він протяжно й полегшено зітхнув і віддав мені чашку.
— Добра вода, — сказав він і повернувся до свого ковадла. — Ти надто висока і вже точно надто смілива, щоб бути водяним духом.
Я всміхнулась і сказала:
— Мене звати Оньєсонву Убайд. А вас, оґо?
— Фаділь Оґундіму, — відповів він і поглянув на свої руки в рукавичках. — Я б потиснув тобі руку, Оньєсонву, але рукавиці в мене розпечені.
— То пусте, оґо, — сказала я. — Ви ж коваль!
Він кивнув.
— Як і мій батько, його батько, його батько і до нього.
— Ми з матір’ю всього кілька місяців як сюди дісталися, — бовкнула я. Аж тут усвідомила, що вже вечоріє. — Ой. Мені час іти, оґо Оґундіму!
— Дякую за воду, — сказав він. — Ти правильно подумала. Я хотів пити.
Після того я ходила до нього часто. Він став моїм найкращим і єдиним другом. Якби моя мати знала, що я воджуся з чужим чоловіком, вона б побила мене й на кілька тижнів позбавила вільного часу. Учень коваля, чоловік на ім’я Джі, ненавидів мене й показував це, шкірячись з огидою щоразу, коли мене бачив, ніби я була хворою дикою твариною.
— Не зважай на Джі, — порадив коваль. — З металом він справляється добре, але уяви йому не вистачає. Прости йому. Він примітивний.
— А ви вважаєте, що в мене лихий вигляд? — спитала я.
— Ти прекрасна, — всміхнувся він у відповідь. — Те, як дитину було зачато, — не її провина і не її тягар.
Я не знала, що означає слово «зачато», а питати не стала. Він назвав мене прекрасною, і я не хотіла, щоб він узяв свої слова назад. На щастя, Джі зазвичай приходив пізно, коли ставало прохолодніше.
Невдовзі я почала розповідати ковалеві про своє життя в пустелі. Я була надто юна, щоби знати, що маю тримати такі дражливі відомості при собі. Я не розуміла, що моє минуле, саме моє існування — дражлива тема. Він, своєю чергою, розповів мені дещо про метал — скажімо, який метал легко піддається теплу, а який — ні.
— Якою була ваша дружина? — якось запитала я. Насправді це я просто патякала, аби не мовчки. Мене більше цікавив невеликий стосик хліба, який він мені купив.
— Нджері. Вона була чорношкіра, — сказав він і обхопив одне стегно обома великими руками. — А ще мала дуже сильні ноги. Вона була наїзницею, брала участь у перегонах на верблюдах.
Я проковтнула хліб, який жувала.
— Справді? — вигукнула я.
— Казали, що вона тримається на верблюдах завдяки ногам, але я знав правду. Вона також мала певний дар.
— Який дар? — запитала я, нахилившись уперед. — Вона вміла проходити крізь стіни? Літати? Їсти скло? Обертатися на жука?
Коваль засміявся.
— Ти дуже багато читаєш, — сказав він.
— Я двічі прочитала Велику Книгу! — похвалилася я.
— Це вражає, — промовив він. — Що ж, моя Нджері вміла розмовляти з верблюдами. Розмовляти з верблюдами — це чоловіча робота, тож вона обрала замість цього перегони на верблюдах. І Нджері не просто змагалася в перегонах. Вона в них перемагала. Ми познайомилися підлітками. Одружилися, коли нам було по двадцять.
— Який у неї був голос? — запитала я.
— О, її голос був бентежний і прекрасний, — сказав він.
Тут я спантеличено насупилася.
— Вона була дуже гучна, — пояснив він і взяв шматочок мого хліба. — Вона дуже багато сміялася, коли раділа, і дуже багато кричала, коли дратувалася. Розумієш?
Я кивнула.
— Якийсь час ми були щасливі, — сказав він і зупинився.
Я стала чекати, коли він продовжить. Знала, що зараз буде найгірше. Коли ж він просто витріщився на свій шматочок хліба, я сказала:
— Ну? Що було далі? Вона вас образила?
Він реготнув, і я зраділа, хоч і питала всерйоз.
— Ні, ні, — відповів він. — У день найшвидших перегонів у її житті сталося дещо жахливе. Це треба було бачити, Оньєсонву. Це був фінал перегонів на честь свята дощу. Вона вже перемагала в цих перегонах, але того дня збиралася побити світовий рекорд швидкості на дистанції в півмилі.
Він зупинився.
— Я був на фінішній прямій. Ми всі там були. Земля ще лишалася слизькою після сильного дощу, який пройшов уночі. Перегони треба було проводити в якийсь інший день. Її верблюд наближався, біг так, що в нього аж ноги підгиналися. Він біг так швидко, як ще не біг жоден верблюд. — Коваль заплющив очі. — Зробив один неправильний крок і… впав. — У нього урвався голос. — Кінець кінцем Нджері погубили саме сильні ноги. Вони втрималися, коли верблюд упав, і він розчавив її своєю вагою.