Я затамувала подих, щоб не захлипати від шоку та страху. Гілляка, за яку я трималася, була слизька. А ще я не могла позбутися відчуття, ніби щойно вмерла наглою смертю й повернулася до життя. Але тоді це не мало значення. Як же мені злізти?
— Стрибай! — крикнув хтось.
Унизу стояли мій батько і якийсь хлопчина, що тримав над головою кошик. Я скреготнула зубами і вчепилася в гілку ще сильніше, розгнівана і знічена.
Тато витягнув руки.
— Стрибай! — крикнув він.
Я завагалася, думаючи: «Не хочу вмирати знову». Пхинькнула. Щоб уникнути подальших думок, я стрибнула. Ми з татом повалилися на мокру землю, вкриту плодами іроко. Я сяк-так піднялась і притиснулася до нього, намагаючись сховатись, а він зняв із себе сорочку. Я швидко накинула її на себе. Завдяки дощу добре відчувався гіркий запах розчавлених плодів. Вивести зі шкіри цей запах і пурпурові плями ми зможемо, лише добре скупавшись. Татів одяг було зіпсовано. Я роззирнулася довкола. Хлопчина зник.
Тато взяв мене за руку, і ми мовчки пішли додому, вражені. Плентаючись крізь дощ, я ледве тримала очі розплющеними. Я була страшенно виснажена. Додому ми добиралися неначе цілу вічність. «Я що, так далеко зайшла? — подумалося мені. — Що… як?» Опинившись удома, я зупинила тата біля дверей.
— Що сталося? — нарешті запитала я. — Звідки ти знав, де мене знайти?
— Поки що тебе треба просто висушити, — заспокійливо промовив він.
Коли ми відчинили двері, до нас підбігла мати. Я наполягла на тому, що в мене все добре, але це було не так. Я знову провалювалась у забуття. Я попростувала до своєї кімнати.
— Хай іде, — сказав матері тато.
Я заповзла в ліжко й тепер уже провалилася в нормальний глибокий сон.
— Вставай, — прошепотіла мати. Минуло кілька годин. У мене злиплись очі й боліло все тіло. Я повільно сіла, тручи собі обличчя. Мати підсунула свій стілець ближче до мого ліжка.
— Не знаю, що з тобою сталося, — сказала вона. Але при цьому відвела від мене погляд. Навіть тоді я замислилася, чи правду вона каже.
— Я теж не знаю, мамо, — відповіла я. Зітхнула, розтираючи зболілі руки та ноги. Моя шкіра ще пахла плодами дерева іроко.
Вона взяла мене за руки.
— Я розповім це тобі лише один раз — зараз. — Вона, завагавшись, хитнула головою і сказала сама до себе: — О Ані, їй же тільки одинадцять років. — Тоді вона схилила голову набік і я впізнала її погляд. Мати знову дивилася так, наче до чогось прислухалася. Шумно зітхнувши, вона кивнула.
— Мамо, що…
— Сонце було високо в небі, — промовила вона тихим голосом. — Воно освітлювало все. Тоді вони і прийшли. Коли більшість жінок, ті, які були старші п’ятнадцяти, вели Розмову в пустелі. Мені було років двадцять…
Бойовики нуру чекали на це усамітнення — чекали, коли жінки океке підуть у пустелю і залишаться там на сім днів, щоб ушанувати богиню Ані. «Океке» означає «створені». Люди океке мають шкіру кольору ночі, тому що їх було створено раніше за день. Вони були перші. Згодом, коли відбулося вже багато, з’явилися нуру. Вони прийшли з зірок і саме тому мають шкіру кольору сонця.
Про ці назви, напевне, домовилися в мирні часи, бо було добре відомо: океке народилися, щоб бути рабами нуру. Колись давно, в епоху Давньої Африки, вони зробили щось жахливе і змусили Ані обтяжити їх цим обов’язком. Так написано у Великій Книзі.
Наджіба, хоч і жила з чоловіком у маленькому селі океке, де рабів не було, знала своє місце. Якби вона (та й усі інші мешканці її села) жила усього за п’ятнадцять миль на схід, у Королівстві Семи Рік, де могла б мати більше, вона б усе життя служила нуру.
Більшість дотримувалася старого прислів’я: «Дурна та змія, що мріє стати ящіркою». Але якось, за тридцять років до того, група чоловіків і жінок океке з міста Зіна його відкинули. Їм обридло. Вони повстали — почали бунтувати, вимагати й відмовлятися. Їхня пристрасть поширилася в сусідніх містах і селах Семиріччя. Ці океке дорого заплатили за честолюбство. Заплатили всі, як завжди буває під час геноциду. Відтоді це періодично повторювалося. Тих бунтівних океке, які уникали винищення, гнали на Схід.
Наджіба опустила голову на пісок, заплющивши очі та звернувши увагу всередину себе. Розмовляючи з Ані, вона всміхалася. Десятирічною вона почала подорожувати соляними шляхами разом з батьком і братами, які торгували сіллю. Тоді вона й полюбила відкриту пустелю. А ще вона завжди обожнювала мандри. Вона всміхнулася ширше й занурила голову в пісок іще глибше, не зважаючи на звуки жіночих молитов довкола себе.